Наші статті
Подобається

Анастасія Капелюха: Ще рік тому мені здавалося, що може ще 5 років і в нас в Криму все буде нормально

19/11/2014     Автор: Яна Романська
Анастасія Капелюха: Ще рік тому мені здавалося, що може ще 5 років і в нас в Криму все буде нормально

Всі знають, що у Львові тепер немало переселенців з Криму та сходу України. Існує стереотип такої людини. Чи це правильно? Звичайно, що ні. Нам вдалося поспілкуватися з Анастасією Капелюхою, яка раніше мешкала у Сімферополі (прожила там усе своє життя, 23 роки). Дівчина чудово розмовляє українською, що не дивно, адже її батьки україномовні українці.  Розмову вели у Першій Львівській Медіатеці, де Настя працює арт-менеджером 😉

До 12 років дівчина почасти їздила до своїх дідуся та бабусю (по маминій лінії) у Хмельницьк. «Хмельницький – це не трохи західний, мені мама казала» – віджартовується Настя.

Запитуємо чи повпливали на життя такі поїздки на «західну» Україну

Вже у першому класі відчувалось, що у мене українська найкраща у класі. Я навчалася у російськомовній школі, коли я пішла у перший клас у нас тільки відкривалися українськомовні класи. Всі 11 класів я навчалася російською мовою (зараз Настя з нами говорить чистою українською мовою). Всі друзі україномовні, з ними, звісно, спілкуєшся українською, а на вулиці – російською.

Чи не було конфліктів через українську мову?

Особисто до мене ні, я можу прогнозувати, що до інших було таке. Бо я була відмінниця, клас був успішний.  Мене якось не присували за це.

Раніше до цього конфлікту, якоїсь відкритої нелюбові не було.

Можу лише сказати, що коли міністром був Вакарчук, у нас пішла така чутка, що всі фільми будуть демонструватися українською мовою. І пішла дуже велика кампанія. Ніхто не хотів дивитися фільми українською. А коли весь цей скандал трохи влігся всі дивилися українською мовою фільми спокійно, всім подобалась якість. Зрозуміли, що головне якість, а не якісь політичні лозунги.

 

Життя в цитатах

Найбільше згадується у дитинстві табори влітку, море. Сонце сідає в 11 ночі, цілий світовий день можна робити що хочеш.  Тут відчувається, що в Криму інші запахи, інше сонце. Ось я буквально місяць тому їздила додому, і так попало, що було дуже тепло. І там зранку до вечора постійно сонце, тут такого немає.

У школі у нас було багато викладачів з Сибіру, і вони до всього українського ставилися вороже. Вони пропагували, що українське – це не дуже модно, що треба виїжджати кудись там у Москву чи ще кудись.  У нас таке в класі було… Тільки викладачі української мови якось плекали українську культуру.

Тому коли почалася помаранчева революція школа якось розділилася.

Коли працювала у дитячій бібліотеці найчастіше приходили за радянською класикою. Українську літературу брали суто за навчальною програмою, те, що задавали.

Це була передова гімназія у Сімферополі (Українська гімназія у якій дівчина працювала бібліотекаркою – прим. ред.). На перше вересня стояли черги батьків, навіть до ночі стояли, щоб записати в україномовну гімназію. Це було престижно і, таким чином, можна сказати, діти українізувалися.

Ще рік тому мені здавалося, що може ще 5 років і в нас в Криму все буде нормально. Люди поступово йшли до того, щоб якось приєднатися до українського суспільства. Більшість людей, особливо старших, вони відчувають себе у просторі іншому, не українському і не російському. Можна сказати, що вони залишилися у минулому радянському. Молодь там дуже українізована є, відсотків 15%, з моїх спостережень. Це ті, які активно висловлюють свою громадянську позицію. Є ще такі аморфні, вони не приєднуються ні до якої думки. До конфлікту, здавалось, що саме активна молодь зможе змінити ситуацію в Криму.

Мої знайомі, українці, сиділи постійно ВКонтакті, в фейсбуці, медіа відійшли на другий план. Бо там були люди, які безпосередньо були на майдані. Всі слідкували, що відбувається. Перший шок був, коли в листопаді розігнали студентів, а потім коли з лютого почалися всі ці події зі смертями, було просто жахливо. Всі думали чи їхати туди, ставати безпосередніми учасниками. А потім 29 лютого почалося все у нас.

Чому під час Євромайдану у нас були мало чисельні мітинги?! Ну, бо влада вже не змінювалась кілька років. Були одні й ті самі люди. Одна й та сама олігархічна місцева влада розслабляє людей, вони вважають, що самі нічого не можуть змінити в історії.

Ми з дівчинкою, кримською-татаркою, разом працювали у бібліотеці (в Українській гімназії – прим. ред.), коли почалося вторгнення, ми сиділи і дивилися новини. У нас лишили зі всіх каналів буквально лише один кримськотатарський канал АТР і двоє журналістів поставили дві камери, показували, що там відбувається.

Коли все вже позахоплювали, стало згодом відомо, що міліція була в курсі і ніхто протидіяти не хотів. Після цього вже кримські татари вийшли на мітинг. Та на наступний день вже зупинився рух транспорту, але всі робили вигляд, і влада нова, що все нормально. Всі мали виходити на роботу, чекати по дві години на маршрутки.

Під час захоплень державних будівель не знали, що робити. Звісно, адміністрація гімназії не вітала участь працівників у політичних подіях – через специфіку роботи – діти. Але бувають в історії держави такі події, під час яких просто неможливо залишатися байдужими.  

У березні були активні протести, виходили і в Сімферополі, і по селах – на траси. Як для Криму, вони були багаточисельні.

Я хотіла реально підрахувати для себе скільки могло на тому референдумі проголосувати за Росію, не більше 30% не було б, реально

З гімназією, це окрема історія. Наш директор на той час була на лікарняному, просто прийшли ніби батьки, які оточили школу і сказали, що надалі українська гімназія їм не потрібна. Почекали місяць, щоб зробити батьківські збори і звісно з батьками хтось активно працював, щоб вони вибрали російську мову. Почався активний тиск на батьків, і коли вже голосували, то більшість обрали російську мову.

Вчителі не знали, що роботи. Почали переїжджати. Учні також пішли зі школи і переїхали на материкову Україну.

З квітня стало зрозуміло, що треба щось вирішувати. І в мене зараз насправді дуже багато питань до тих хто залишився там у гімназії, як можна собі уявити, що ти спочатку навчав дітей, що Крим – це Україна,  а після цього все змінюється, і після того ти навчаєш їх іншому, і тепер вони – росіяни.

Для себе особисто я вирішила, що я не хочу жити в Росії. Росія прийшла до нас, і я змушена була поїхати.

Вся сім’я залишилась там. Це питання зараз вирішуватимемо, плануємо всією сім’єю переїжджати.

Перші три місяці були складними, особливо коли я потрапляла, що тиждень йшов дощ. Я вже збирала речі: все я додому, все тут лишаю, але потім якось…  У Криму все змінилося, і немає куди повертатись….

Крим – це був такий, можна сказати, депресивний район. В Україні не дуже активно використовувались політичні речі… Всі 15 років Партія регіонів керувала, всі з Донецької області… Вони нічого не розвивали. От таку сферу як туризм треба було розвивати. Тому там населення  доволі таки пасивне у будь-якому сенсі.

Там дуже багато зараз людей, яким не подобається те, що відбувається. Але не всі можуть обірвати своє життя, залишити те, що у них побудоване.

Раз на 2-3 місяці їжджу додому.

Ми з подругою влітку (2 роки назад, – згодом уточнить Настя) відпочивали на професорському уголку, там святкували 24 серпня, був парад вишиванок із українськими прапорами. Десь людей 200. По набережній була така хода, вони співали народні українські пісні, пісні Океану Ельзи. І всі машини, які поруч проїжджали сигналили, підтримували.

Приємно було знаходити в Криму щось українське, у Львові все українське. Наприклад, знаходити в магазині українські книжки або знаходити україномовного місцевого жителя. Наприклад, коли ми їздили на практику, на 3 курсі, ми від’їхали буквально на 2 кілометри від Сімферополя – там село під назвою «УкраЇнка». Більшість населення там заселяли після 45, коли кримськихтатар виселили, і так трапилось, що більшість там україномовна.

Зараз там дуже багато не місцевих. Влітку як їхали вже всі поліцейські не місцеві. Ситуація дуже змінюється. І одразу як телебачення російське включили, люди почали змінювати свою думку.

Є родичі в Росії, які нам постійно телефонують, вітають. Ми навіть не знаємо, що на це відповідати…

Крим російський не тому, що люди російські, тому, що там дуже багато техніки ввезли. Якщо російська влада це зробила, то вони вже не віддадуть.

Мені, здається, що надалі ситуація з Кримом буде тільки погіршуватись. Якщо радикально це не вирішити.

Є такі історії, що в знайомої є два сини. Один в Криму жив, інший на материковій Україні. Знов ж таки посварилися, один з одним не розмовляють.

На вокзалі зустрічала своїх знайомих, обговорювали як змінилась там ситуація. Мені здається, що найкращий варіант, що для всіх тих, хто поїхав – будувати нове життя. От коли збираєшся групою тільки кримчан, то починаєш жити спогадами, які залишилися там. Мені здається, що конструктивніше будувати щось нове тут.

Коли повертаюся додому (так Настя тепер називає Львів – ред.), то мені здається, що тут у Львові потрібно видати якусь книжку порівняння архітектури Сімферопольської та Львівської.  Виникає ідея написати про Крим, але з новими поглядами. У нас інша схема місто будування. Мені, здається, що вулиці теж впливають на людей. У Криму радіальне місто будування, у Львові все трохи по-іншому.

На прощання Настя просить передати подяку Львову і  місцевій владі за активну співпрацю з організаціями КримSos та Кримська хвиля. Адже «може завдяки цьому кримчанам легше адаптуватися у Львові».

 

Yavkubi

 

Читати: Читай найсвіжіші новини про Львів



Коментарі