Європа сьогодні вступає в епоху нестабільності та виглядає найбільш уразливою перед ворожими силами з часів розпалу холодної війни із Радянським Союзом. Слабкості ЄС сьогодні оголюють зовнішні загрози і внутрішні розбіжності, зазначили в матеріалі The Guardian.
Наголошується, що деякі європейські лідери, зокрема президент Франції Еммануель Макрон, розуміють усі загрози, що стоять перед Європою, проте “довгострокові політичні рішення вислизають від них”.
Безперервне залякування України з боку президента Росії Володимира Путіна ризикує посилити пожежу. Останнє нарощування російських військовослужбовців на кордоні, може бути чимось, схожим на провокації на Донбасі та Чорному морі минулої весни. Якщо ні, Європа буде винна лише сама. Настійливість Путіна випливає безпосередньо з його фактичного погодження з його незаконною анексією Криму у 2014 році.
Путін бачить це і відчуває запах крові. Постачання газу в Європі – це одна точка тиску. Іншим є приховані кібератаки. Безрозсудне випробування протисупутникової ракети Росією, яка зневажливо ставиться до проблем безпеки Європи, стало першим зафіксованим актом хуліганства в космосі.
Нездатність Європи змусити Путіна заплатити серйозну ціну за агресію в Грузії та Криму, його знищення російської демократії, його іноземне втручання у вибори та його вбивчі напади на Олексія Навального – та інших опонентів на європейській землі – посилюють відчуття занепаду.
Деякі європейські лідери розуміють це, але довгострокові засоби правового захисту від них уникають. Наприклад, використання білоруським диктатором Олександром Лукашенком мігрантів для тиску на ЄС є явно обурливим.
І все ж це спрацювало в тому сенсі, що тимчасовий канцлер Німеччини Ангела Меркель зателефонувала йому, щоб поспілкуватися, завершивши його ізоляцію після перевороту. Її односторонній демарш, зрозуміло, обурив країни Балтії. Це була поступка бандиту, а не остаточне рішення. Це була поступка бандиту, а не довготривале рішення, вважає автор матеріалу.
Відносини Європи з Туреччиною, ключовим сторожем, також є дисфункціональними, почасти завдяки Реджепу Тайіпу Ердогану, її дуже неприємному президенту. Коли минулого року він погрожував членам ЄС Греції та Кіпру, Макрон направив військово-морські сили до східного Середземного моря. Решта Європи сиділа склавши руки.
Ердоган також втручається у справи України та азербайджано-вірменський конфлікт, який знову розгорівся минулого тижня. Тим не менш, Брюссель платить йому за те, щоб він не тримав близькосхідних біженців, тому навряд чи наважується кинути йому виклик.
Міністр оборони Бен Воллес використав пов’язані білорусько-українські кризи минулого тижня, щоб просувати порядок денний щодо Brexit та укласти угоду про озброєння з Варшавою та Києвом. Характерно, що Велика Британія направила до польського кордону війська, а не гуманітарну допомогу.
Епоха нестабільності Європи також багато в чому зобов’язана подіям, які не піддаються її контролю. Мало хто передбачав, що Трамп спробує підірвати те, що Франклін Рузвельт назвав «арсеналом демократії», і західний альянс з ним. Він може спробувати ще раз.