Антиолігархічний законопроєкт Володимира Зеленського депутати ухвалили вже у другому читанні, тобто залишилося його лише президенту підписати. Тоді вже цей закон запрацює.
Про це заявляє Артем Овдієнко в своєму авторському блозі для 24 каналу. Далі передаємо його пряму мову.
Ухвалювали його поспіхом, ухвалювали навіть з помилками, у вельми напруженій атмосфері. Але навіть сам факт того, що таки його спромоглися ухвалити – досі не припиняє дивувати, адже я в таке до останнього не вірив.
Я був абсолютно певен, що олігархи таки знайдуть достатньо слів та стимулів, щоб вмотивувати народних обранців цей законопроєкт провалити. Але такі песимістичні припущення не справдилися, назбиралися аж 279 голосів “за” (при 226 необхідних).
З цієї цифри у 279 голосів можна направду чимало дуже цікавих висновків зробити, адже вона та її складові є просто величезним джерелом інформації.
Загальна цифра у 279 голосів напряму свідчить про те, що Банкова, Офіс Президента і сам Зеленський – вони і натепер спроможні всередині українського парламенту знаходити достатню кількість голосів на ухвалення цікавих їм законопроєктів.
Антиолігархічний законопроєкт і був ініціативою Зеленського. Отже, висновок – контроль парламенту Банковою, або підтримка парламентом Банкової існує і натепер, і на третій рік перебування Зеленського при владі.
Монобільшість не розвалилася.
З тих 279 голосів відданих “за”, 229 були голосами “слуг народу”. Висновок – монобільшість в українському парламент нікуди вона не поділася, не розвалилася, тобто пропрезидентська фракція спроможна самотужки ухвалювати потрібні президенту законопроєкти.
Для цього їй не потрібно ні з ким вступати у коаліцію, не потрібно торгуватися та домовлятися – вони можуть ухвалювати законопроєкти лише своїми власними голосами, в них голосів є достатньо.
Отже, висновок – монобільшість в українському парламенті продовжує існувати і на третій рік президентства Зеленського. Свої голоси за антиолігархічний законопроєкт віддали також депутатські групи:
“За майбутнє”;
“Довіра”;
“Справедливість”.
Голосування депутатів в унісон зі “слугами народу” може означати, що ці 2 депутатські групи дійсно є вірними сателітами провладній партії. Якщо їх в правильний спосіб вмотивувати, то вони завжди готові підставити своє плече Банковій.
Повертаючись до “Голосу” Кіри Рудик та Ярослава Железняка, про яких раніше усі думали, що вони першими зацікавлені у співпраці з Офісом Президента. Мовляв, вони раді обміняти свою лояльність і голоси на певні бонуси від влади. Проте не цього разу – вони своїх голосів Зеленському не дали.
“Голос” знайшов собі нового союзника, і тепер це Дмитро Разумков, спікер українського парламенту, який свою посаду отримав з рук Зеленського, але який вдає незалежного політичного гравця, здатного кинути Зеленському виклик.
З самим Дмитром Разумковим ситуація цікава – спікер українського парламенту за цей антиолігархічний законопроєкт не голосував взагалі. Причина – він на лікарняному через коронавірус.
Але “злі язики” (яким ми не віримо взагалі) дивуються, що Разумкову дуже з його хворобою “пощастило”, в сенсі, що вона його вберегла від необхідності нарешті продемонструвати назагал “з ким він” – чи то він із президентом, чи з олігархами. Але через хворобу Разумкову вдалося уникнути цього, напевно, дуже складного вибору.
Була в українському парламенті ще одна людина, яка пішла за принципом “і вашим, і нашим” – це Юлія Тимошенко. Фракція “Батьківщина” від голосування утрималася, що залишило Тимошенко поле для маневру.
Вона зі Зеленським наче остаточно ще горщики не побила, але й олігархам матиме можливість при нагоді сказати, що топити їх вона наміру не мала – такі от напрошуються висновки.
Але я те все бачу трошки інакше – те, що “Батьківщина” утрималася, означає лише що ані з Банковою Юлія Тимошенко так і не змогла налагодити контакт та співпрацю, ані з жодним із олігархів – простими словами, нікому вона натепер не потрібна.
Тепер до того, хто голосував проти антиолігархічного законопроєкту Зеленського. Це дві, здавалося б, дуже різні політичні сили:
“Європейська Солідарність” Петра Порошенка, яка себе позиціює як патріотична і проукраїнська;
“Опозиційна платформа – За життя” Віктора Медведчука, яка є до мозку кісток проросійською і антиукраїнською.
Раптом такі кардинально протилежні у свої політичних поглядах політсили проголосували однаково проти антиолігархічного законопроєкту.
Направду, здивуватися їхньому однаковому голосуванню щодо вкрай важливого для України питання – боротьби з олігархами – може людина або дуже наївна, або та, яка не бачила розслідування журналістів Bihus.Info про телефонні розмови кума Путіна.
Отже, саме такий політичний розклад сил у вітчизняній політиці можна отримати лише з одного голосування в українському парламенті, щоправда, голосування те було дійсно непересічним.