Росія все зводить до одного завдання — утримання України в межах свого впливу. Для цього порушуються кілька проблем: тиск у духовній сфері, інформаційно-культурницький, економічний та політичний тиск.
Росія вважає, що ніколи Україна не була окремою державою – завжди була частиною значно більшого і величнішого цілого: Русі, Російської імперії, СРСР. Помітні намагання «вєлікой дєржави» створити на міжнародній арені негативне враження про Україну. Проте з кінця XIX століття російська концепція захиталася. Українські історики цьому посприяли. Грушевський зазначав, що рівень українського самоусвідомлення сягнув такої висоти, що українство активно включилося до політичної боротьби. Аналізуючи праці більшості російських дослідників, бачимо, що саме росіяни створили Київську Русь, а після монгольської навали перекочували на північ, де, врешті-решт, створили ще величнішу Російську імперію. На жаль, багато людей не хочуть самотужки вивчати історію та погоджуються з цими «науковцями». Також ці русофіли дотримуються думки, що «розкольники й сепаратисти з числа інтелігенції — сполячені росіяни на чолі з Шевченком і Грушевським — видумали штучний етнос «українців», котрий зазіхає на початки російської історії». Лише при радянській владі українцям офіційно дозволили вважати Київську Русь своєю історією, проте і тут були обмеження – історією, спільною з росіянами. Як бачимо, російський люд дуже просто рівняє між собою поняття «Русь», «росіяни», «Росія». Дуже багато чого у цій історії не збігається. Варто було б за такі історичні абсурди та неточності карати.
Інформаційна війна – найжорстокіший спосіб промивання мізків. Російська та радянська пропаганда стверджували, що поширення російської влади в Україні полегшувало становище українського народу. Ми ж з вами знаємо, що насправді ситуація була завжди протилежною. Український шлях до незалежності настільки незвичний, що йому немає аналогів у світовій історії. Саме через це дуже різні оцінки отримує українська державність. І те, що вона нелогічна, випадкова, за неї не пролито крові. Тільки наш народ знає, скільки насправді крові та поту пролито на шляху до свободи від російського ярма. Підсумовуючи, хочу сказати, що багатовікові україно-російські стосунки складалися з тривало-го російського тиску на Україну. Відокремлення земель того часу з-під керування Києва супроводжувалося походами дружин і погромом міста. Згодом російські князі всіма способами намагалися перебрати на себе владну роль на Русі, спираючись на силу. Проте військової сили забракло, а інших важелів впливу у них не було. Потім був подарунок долі для Московщини – визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. За результатами цієї війни, Москва взяла курс на ліквідацію української державності. Цей процес остаточно завершився руйнуванням Січі у 1775 році. Понад 140 років Україна перебувала у становищі звичайної провінції. Цілі покоління українців зростали безпам’ятними: без своїх традицій, історії, мови, культури.
Сучасна російська влада — гідний продовжувач багатовікової традиції вирішувати «українську проблему». Починаючи з другого дня після проголошення Україною державної незалежності 24 серпня 1991 р., у Москві почали роздаватися заяви про неприйняття їм цього факту. Щодо теперішньої ситуації в Україні, то і тут Росія не заспокоюється. Бажання Путіна отримати землю та сфери впливу межує з божевіллям. Про протиправність московського керівництва і не варто говорити, адже вони завжди діяли не за законом, а за власними забаганками.
Варто завжди пам’ятати, що краще добрий ворог, ніж поганий друг, але, на жаль, українці вміють віддано дружити, а от відрізняти добро від зла категорично не хочуть. Чи не хотіли? Адже зараз настав час, коли треба сказати: «Геть з нашої хати!» Також варто задуматися над тим, чому «гості» володарюють, а «господар» мовчить. Так, «гості» не праві та поводять себе аморально на наших территоріях, але, можливо, такого б не було, якби «господар» добре порався у своїй «хаті». Якби українці ніколи не терпіли, якби не нарікали, то Росія навіть не бачила б можливості загарбати наш край. Найменші слабинки ніколи на користь не підуть. Потрібно завжди бути сильними та впевненими, адже в інакшому випадку ти автоматично програєш. Отже, настав час замислитися щодо минувшої та подальшої долі рідної землі. Робіть висновки, але на цьому не зупиняйтеся. Закарбуйте в голові, що «сміливі завжди мають щастя». Українці, не поступайтеся, відстоюйте, відвойовуйте своє!
Автор: Валентина Рущак
