Мати “азовця”: Путін змушує нас створити український МОССАД – відповідатимуть усі!
Ситуація із заблокованими на заводі “Азовсталь” захисниками Маріуполя критична – противник завзято штурмує “азовську” фортецю, а в бункерах під землею багато тяжко поранених воїнів, які потребують термінової допомоги. Проте незважаючи на повне оточення та використання ворогом авіації, корабельної та ствольної артилерії, танків та іншого озброєння, українські воїни не здаються та продовжують боротьбу.
Не лише в Україні, а й в інших країнах світу люди, затамувавши подих, стежать за безпрецедентним прикладом стійкості та мужності українських бійців. А у родичів “азовстальців” у цей час на шматки рвуться серця…
OBOZREVATEL вдалося поговорити з мамою воїна, котрий зараз у нелюдських умовах тримає оборону Маріуполя разом з іншими військовослужбовцями полку “Азов”, морпіхами, прикордонниками, патрульними поліцейськими та бійцями інших підрозділів. З метою безпеки фотографії відредаговані.
Коли ви бачилися з сином крайній раз?
– Це було восени 2021 року на забігу, присвяченому тридцятиліттю ЗСУ. Син у ньому брав участь. Це було в Києві.
А в грудні 2021 року мій добрий знайомий, військовий, сказав мені, що буде повномасштабна війна. Він був у цьому переконаний і радив поїхати до сина в Маріуполь.
Я турбувалася, але сумнівалася. Запитувала сина, а він мені відповідав, що “Азов” завжди в бойовій готовності.
У лютому в сина мала бути ротація, він збирався до Грузії, в гори, якраз у 20-х числах. Сказав, що прилетить 2 березня і буде зі мною кілька днів. Однак цього не сталося, розпочалося вторгнення.
– 24 лютого 2022 року, перший день повномасштабного вторгнення Росії в Україну, ви зустріли в Чернігові?
– Ні, я вже жила в Києві, переїхала до столиці восени. Тож від Чернігова мене просто “відвело”. Мікрорайон, який згодом розбомбили, недалеко від мого будинку. Там загинуло багато людей.
– Син виходив на зв’язок із Маріуполя? Щось розповідав?
– Уривками дзвонив, але нічого не розповідав. А після 4 березня зв’язок із сином обірвався і тижнів зо три я нічого не знала – де він, що він. Я шукала можливість дізнатися, чи не поранений, чи живий. Потім мені повідомили, що з сином усе гаразд. Ці дні були дуже важкими – страшно залишатися у незнанні.
Не можу забути, як мені в березні зателефонував один мій знайомий і сказав, що полк повністю розбитий. Я не знаю, звідки він узяв таку інформацію, але це був найстрашніший ранок у моєму житті. А потім інша людина сказала: “Не слухай довбодятлів, чекай сина”. І він вийшов на зв’язок.
Якось навіть надіслав свою фотографію з Маріуполя, сказав: “Свіжішого фото немає, тому що ми брудні”.
Син зараз пише 2-3 рази на тиждень. “Привіт, тримаємося, всіх обіймаю”… Я пам’ятаю, як зателефонував мені і я під час розмови заплакала, і в нього голос здригнувся. Тож тепер обмінюємося лише текстовими повідомленнями.
Я йому пишу, передаю привіти, говорю, що ми за них молимося. Розповідаю про підтримку друзів, знайомих – усіх українців. Надсилаю йому побажання від них…
У мене дуже дбайливий син. Війна, роботи не дуже багато, а зараз я просто не в змозі працювати. І моя дитина щомісяця, навіть будучи на “Азовсталі”, переводить мені на картку гроші, щоб якось підтримати, щоб мені було за що жити, завжди цікавиться, як я.
Нині морально дуже важко. Щодня заходжу у Facebook, Telegram, читаю новини. Коли дізнаюся про втрати хлопців, то кидає в піт, просто веде. Але я намагаюсь триматися. Просто в моєму оточенні такі люди, які наказали не розклеюватись, опанувати себе. Сказали, що я маю бути сильною і передавати сили своєму синові.
– На що ви сподіваєтесь зараз?
– Якщо відверто, то зараз сподіваюся тільки на Бога, на диво. Я нікому більше не вірю.
Деякі мої друзі, військові, схиляються до того, що військова операція зі звільнення воїнів на “Азовсталі” неможлива, інші вважають, що деблокада є реальною. Проте чекати, доки Путін помре, ми не можемо, бо в Росії Путін колективний. Наших хлопців треба рятувати зараз.
Намагаючись фізично знищити полк “Азов”, Путін змушує нас створити український МОССАД.
У нас є приклад Ізраїлю, коли протягом двадцяти років у всьому світі ліквідували злочинців, які влаштували теракт на Мюнхенській олімпіаді. Ця операція мала назву “Гнів Божий”.
Гнів українців не менш сильний і росіяни відповідатимуть за страшні воєнні злочини – просто вони цього ще не зрозуміли.
