"Перепрошую, у вас не знайдеться двох гривень…": Ми так близько до Європи, тільки так далеко від себе, передає Корупція.Інфо

Популярене: «З чоловіком в кабінеті»: Відомий політик- займався любов’ю прямо на роботі

Холодний вітер шмагав обличчя, залишаючи шрами нещадних думок. Зарився у комір та сховав руки у кишені. Дрібний сніг з дощем заважав розплющити очі. Та і чи варто було дивитися? Ні.. Морозне повітря пробирається через комір ще осінньої куртки, заповнює груди й виривається назад нестримним потоком тепла. Зупинка. Пішохідний перехід. Ринок. Дорога до залізничного вокзалу. Стільки думок, а я метаюся від однієї до іншої. І слів немає… Взагалі. Напевно, цей ще перший осінній холод заморозив їхній плин. І я мовчу. Холодно.

– Перепрошую, у вас не знайдеться двох гривень? Я голодна, син пиячить… Будь ласка…

І погляд в очі. Скільки вже таких бідолашних я бачив, проте стільки ж разів я зауважував, як тонований джип їздить по "точках" і забирає гроші в цих "знедолених". Не знаю чому, та рука потягнулась до гаманця. Знав, що там багато немає. Проте..

– А ходімо, бабусю, зі мною.

– Куди? – здивовано запитала старенька. – Я не хочу в міліцію, не треба, там обзивають, там за людину не вважають, я там була, не треба туди… Страшно.

– Не переймайтесь, не в міліцію. Я куплю вам щось попоїсти.

– Ви? Мені? Дякую, внучку, дякую… Я, я не знаю, що сказати… – старенька, не знала, що відбувається. Я й сам не розумів, що діється зі мною, що за прояв благородства, жалості та розуміння на мене нахлинув.

– Давайте вашу сумку, – я протягнув руку до протертої радянської "валізки" на колесиках, – я допоможу.

– Дякую, не знаю, що сказати дитино… Куди ми?

– Тут є де випити чаю і з'їсти чогось гарячого, – на Залізничному вокзалі такого добра вистачає. Правильніше сказати, на прилеглих територіях.

Підійшли до першої-ліпшої «забігайлівки», де можна було сісти, хоч і на вулиці.

– Я тут була, я просто сиділа, нікого не чіпала, мене звідси вигнали..

– Чому? – запитав я і ще раз оглянув літню жінку. Одягнута вона була в сіре, протерте та зношене пальто. На голові виднілася зелена махрова хустина, щільно обмотана навколо голови. Руки були сховані в сірі в'язані рукавички. Було очевидно, що речі не нові. Проте й не брудні.

– Сказали, щоб йшла звідси, бездомною обізвали, – старенька почала, плакати, – а в мене є дім! У мене є. Там просто син. Випиває. На матір йому байдуже. Пенсійна картка в нього, розумієш? Усі документи в нього.

Таких історій, я чув вже сотню. Інколи навіть перестаєш вірити людям. Сьогодні я повірив. Сьогодні я побачив істинний страх в очах..

Підійшов до продавчині.

– Чого вам? – грубим голосом запитала повна тітка.



– Чай, будь ласка. Дві булочки. Одну з м'ясом та одну з капустою. Будь ласка! – останнє слово я процідив крізь зуби.

– Ще щось буде? – байдуже запитала та.

– Ні. Дякую.

– 9.50.

– Прошу

Я повернуся до бабусі, яка щось копошилася у своїй сумці. Дістала шматочок черствого хліба і вже намагалася його гризти. Мені клубок підкотив до горла.

– Тримайте, бабусю.

– Дякую дитино, дякую… Я просто голодна, крім сина не маю більше нікого. Дякую, тобі дитино…

– Будь ласка, Ви пробачте, я мушу бігти, в мене електричка.

– Так – так.. Дякую ще раз тобі…. я..я..я..

– Тримайте, – тикнув їй 5 гривень.

– Навіщо?? Не треба, і так багато.. Не треба, не візьму, – на очах забриніли сльози.

– Візьміть. Хоч хліба купите, це все, що я можу зробити, пробачте, мушу бігти, – гроші поклав перед нею на стіл і похапцем, забравши сумки, пішов у сторону центрального входу вокзалу.. Пройшовши далі, я оглянувся. Бабуся сиділа сама, самотня. Вона жувала булочку і пила чай. До неї, шкутильгаючи підійшла дворняжка. Звичайна дворняга.. І, на мій подив, вона поділилася своєю їжею – не кинула собаці шматок черствого хліба, а відламала шматочок ще теплої булочки.. До чого це я.. Свобода – вибір кожного. Розпочавши з себе, розпочнеш з інших. Ми живемо у вільній країні, де кожне слово – кайдани на руки та на ноги. Зашморг на шию. Що змінила революція гідності? Ви досі думаєте, що вільні та у ваших силах щось змінити? Ілюзія. Ви досі думаєте, що на Сході триває боротьба за свободу? Та ні.. За свої сім'ї, з думками, що війна повинна загинути тут. Правда. Ви надієтесь, що з приходом нових облич до влади щось кардинально зміниться, зміниться роками напрацьована система? Ілюзія. Щось зі сфери фантастики, як і теперішня «прозора люстрація». Вибори, обіцянки, зміни. Люди ситі такою свободою вибору по горло. Але ж ідемо. Ідемо. Невже ми стадо? Інстинктами якого є: їсти, спати, розважатися. І думати лишень тоді, коли починає пекти ззаду? Невже потрібно знову доводити до крайнощів? Ілюзорна правда. Одиниці тих, які все розуміють, втомлюються мовчки кричати. Бо ж навіщо? Якщо сіра маса поглине те, що скажуть. Повірить в те, що вигідно. До чого ми прийшли? Відповідь на майже вільних телеканалах країни, на сторінках преси. Ту свободу, що ще не купили, куплять, або знищать. А люди вільні. Вільні жити, як їм захочеться. І помирати, як захочеться. Тільки от до смерті, ще дожити потрібно. Свобода… Голодна, холодна, бідна. Черговий зашморг опинився на шиї. Затягніть сильнішееее! Давайте. І жалійтеся. Кричіть. Ми вільні для крику. Цього хоч відбавляй. Тільки що слова, коли пусті серця… Холодний вітер і надалі шмагав обличчя, залишаючи шрами думок. Продовжив йти. Зайшовши в середину вокзалу, я пройшов на звичний, третій перон. Поклав речі під телефонну будку. На сусідньому пероні компанія молодих парубків (які вже, на мій погляд, добряче хильнули), почали горланити:- Слава Україні! – Герояммм Славаа!, – розмахували прапором та обливали брудом всіх, хто не Українець. І стало лячно. Це так ми просуваємось до Європи? Такі в нас моральні цінності? Ми хочемо свободи та добра для всіх? Адже там, на вулиці, була чиясь старенька мама, в очах якої страх, голод, розпач. Молодь співає «національні пісеньки», купує національну символіку, яку ліпить на найоригінальніші та «найпотрібніші» місця, пиячить до втрати свідомості і адекватного сприйняття світу і кричить: «Ми вільні»! Та вільні від чого? Дивуюся. Усі різко стали патріотами? Проте патріотизм проявляється в іншому. Здається, що там? Ми так близько до Європи… Тільки так далеко від себе. Від своєї свободи. Страшно.