Вчора у Києві відбулася чергова зустріч в межах проекту "Культура vs пропаганда", організованого ГО "Форум книговидавців" та Фундацією Дарини Жолдак із Міністром освіти Сергієм Квітом та публіцистом Віталієм Портниковим.
Дискутували запрошені учасники на тему освіти та виховання з її допомогою критично мислячої молоді, яка вміє розпізнавати пропагандистські впливи та маніпуляції ЗМІ Росії, України та світу та особливості їх діяльності в період війни, у тому числі інформаційної. У обговоренні не оминули увагою і тему патріотичного виховання. Зокрема учасники дискусії зазначили, що організація такого виховання на державному рівні – питання вельми нелегке, адже, зважаючи на історію схожого явища, воно мало місце зазвичай у країнах із тоталітарним режимом. Тому організація освіти державою, ситуація, коли виховання молоді під свою протекцію бере держава, зазвичай викликає упередження. І це не дивно. Згадаймо бодай історію XX століття. Обидва головні противники у Другій світовій – Третій Рейх та СРСР приділяли неабияку увагу цьому питанню. І, хоча, ймовірно, з моїх вуст це звучатиме доволі цинічно, але, якщо бути об’єктивним, то цей хід заслуговує на характеристику продуманості і завбачливості.
Віталій Портников зазначив, що важливо, аби поняття особистості і суспільства не денонсували. Взагалі, як на мене, у контексті освіти та війни (якщо бути точнішим, то військово-патріотичного виховання), такі поняття, як особистість і суспільство (як антагоністична пара “індивідуальне благо – загальне благо”) актуалізується. Тобто перед політиками, що займаються складенням плану “Як виховати патріотичну молодь” постає філософська дилема: виховувати особистостей (якими буде важко управляти у майбутньому та які з часом і самі можуть зайняти керівні посади) чи “осіб із колективним мисленням” (якими, логічно, і управляти легше і на владні посади вони, скоріш за все, не зазіхатимуть). Ось тут і виявиться: якими принципами керуватимуться т. зв. "вихователі" – патріотичністю і бажанням гарного майбутнього для країни чи непатріотичністю і зажерливістю владою. Якщо вони бажають кращого майбутнього для своєї країни, то, звісно, виховуватимуть особистостей. Якщо ж їм не хочеться, аби у майбутньому у них з’явилися конкуренти, вони виховуватимуть як вже зазначалось вище, “осіб із колективним мисленням”.
Журналіст сказав, що в Україні все ще є багато людей, які досі знаходяться під впливом Радянського союзу, (читай – “Росії”). Однак одразу ж подає варіант вирішення проблеми такої ностальгії: “Росія закінчиться тільки тоді, коли тут почнеться Європа”. Дозволю собі не погодитись із таким його твердженням. А якщо точніше, то погодитись, але не цілком. У національному руслі, я вважаю, що Україна вже може вважати себе повноправним гравцем на євразійському континенті (з великим потенціалом у сфері економіки, який наші чиновники, як той біблійний талант, вправно закопують). Підтвердження цьому – можливо, непопулярна, але думка про те, що у ЄС нас не приймають тому, що потужний сільськогосподарський потенціал України складе неабияку конкуренцію економіками таких провідних країн, як Німеччина та Франція. У геополітичному ж руслі – таки так, аби позбавитись впливу Росії, наведення якнайтісніших контактів із Європою – хід необхідний. Але й тут варто вказати іншу сторону медалі: Європа, (зокрема Німеччина і Франція, якщо вони, звісно, не надумала “здати” Україну Росії, про це писав ще Збігнєв Бжежинський у своїй “Великій шахівниці”) зацікавлена у тому, аби нині захистити Україну задля того, щоб з часом (якщо “впаде” Україна) не довелося захищати себе саму. Якщо ж вищевказані найпотужніші дві європейські країни таки надумали “кинути” Україну, а, зважаючи на активне “висловлення стурбованості” і геть пасивні дії з надання реальної підтримки, підстави побоюватись зради з боку європейських лідерів таки є. Однак у такому разі проблема континентального масштабу (Європа – Україна – Росія) набуває міжконтинентального значення. До щойно названих трьох гравців долучаються і США. Бжежинський у своїй книзі, про яку мова йшла вище, нагадує, що Америка неабияк зацікавлена у стабільній наявності сфер впливу у світі загалом, а на Євразійському континенті особливо. Якщо повернутися до обговорюваної нами теми освіти, варто відзначити, що незайвим було б і впровадження такого предмету, як міжнародні відносини у вишах країни, особливо це стосується шкіл журналістики.
Можливо, величина останнього абзацу з наведенням геополітичних роздумів науковців, знаних у цій сфері, дещо надмірна, однак подальшими словами спробую виправдати приділення аж такої уваги геополітиці у статті, присвяченій темі освіти.
Крім того, спробую мою увагу питанню геополітики у контексті освіти виправдати і згаданою у дискусії між Міністром Квітом та публіцистом Портниковим ремаркою останнього про необхідність знання українцями англійської мови (Віталій Едуардович зазначив, що Президент Порошенко 2016-й рік оголосив роком англійської мови). Продовжуючи думку, згадаю про нещодавно започаткований Дискусійним клубом (як освітнім проектом факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка) проект “Однієї крові”. Його мета – допомога воїнам АТО. Як моральна, так і матеріальна. Один із планів на майбутнє Дискусійного як освітнього проекту – співпраця із західними медіа з метою висвітлення об’єктивної точкм зору про україно-російську війну. Тобто такий геополітичний крок, як наповнення проукраїнським контентом західних медіа якщо і можливий без існування освітніх проектів, то без належного вивчення англійської, як мови міжнародного спілкування, – ні. Тому політики, зокрема політики, які представляють Міністерство освіти, неабияк мають бути зацікавлені у вивченні студентами міжнародних мов, таких, як англійська, французька, німецька, і, що теж вельми важливо, арабська.
Продовжуючи тему знання мов, напишу і про обговорюване диспутантами вивчення української мови як державної. Так, вони наголошують, що більш продумана державна політика у сфері державної мови ймовірно стала б фактором, який запобіг би війні. Адже факт залишається фактом – у східних регіонах України рівень знання української доволі низький. А теоретичне підґрунтя будь-якої фобії полягає у тому, що всього, чого ми не знаємо – ми боїмося, все, чого боїмось – ненавидимо. Ненависть до мови певної держави не може не супроводжувати ненависть до самої держави.
Як підсумок, мабуть, варто зазначити, що обдумана державна політика у вищевказаних сферах, таких, як мовна (підняття рівня знання як державної, так і міжнародних мов), геополітична (введення у навчальних закладах курсів з міжнародних відносин та дисциплін, що дають геополітичні знання) та індивідуалістично-колективістська (виховання таких індивідів, які, хоча й ставлять у пріоритет колективні інтереси, все ж не втрачають своєї індивідуальності) буде найбільш ефективною лише за умови комплексних (мовно-геополітично-колективно-індивідуальних) реформ.
