Головні новини Львова
Подобається

Суспільство їх не сприймає, а державі — байдуже…

25/08/2014     Автор: admin
Суспільство їх не сприймає, а державі — байдуже…
Єдиному притулкові на Західній Україні для колишніх ув’язнених — 20 років

Валентина Шурин

Твій притулок мешканці — хто після звільнення з місць позбавлення волі не має, де жити, втратив сім’ю, залишився без засобів до існування — вважають єдиним захистом, а його організатора, директора Регіонального центру соціальної адаптації Ігоря Гната називають «залізним чоловіком». Не зі зла, а тому, що тримає сувору дисципліну. З восьмої ранку до шостої вечора працюють всі, як один. Наймолодшому — 22 роки, найстаршому — 70.

Життя навчило…

Робота в комуні аж кипить, у кожного є свої обов’язки. 52-річний Олег, колишній військовий, возить цеглу. В притулку — місяць..

— Уперше після закінчення військово-політичного училища, — розповідає чоловік, — на сім років потрапив за ґрати за дезертирство. Після того вже не міг зупинитися: судимість за судимістю. Вийшов на волю — ні дому, ні матері. Не дочекалася сина, пішла зі світу, а квартиру забрали. Багато років тинявся по знайомих. Останні кілька років жив і працював у господаря, який будував дім (йому потрібні були робочі руки). Адже життя всього навчило: мурувати, штукатурити, класти облицювальну плитку, будувати каміни.

Олег зізнається: взимку жив на Майдані, допомагав носити поранених. Документи згоріли в Будинку профспілок. Без «паперів» у жодне пристановище не брали, але підказали: їдь у Бродівський притулок, там і документи відновлять, і прихистять.  

50-річного Федора ми застали на фермі. У вільний час порається на городі або працює там, де потрібні робочі руки. У комуні він три роки. Каже: тепер звідси нікуди, бо від добра добра не шукають. Та й подітися йому ніде: ні хати, ні родини (зрештою, як і в усіх мешканців притулку).

Оскільки в комуні є своя ферма: корови, кози, коні, птиця — забезпечують себе м’ясом, молоком, сиром, сметаною; овочами й фруктами з власного саду та городів, також лісовими ягодами, грибами. Щовесни збирають березовий сік. У столярному цеху виготовляють різні вироби (вікна, двері, столи), на пилорамі — дошки, бруси для будівництва.

Тут знайшли захист 

19 чоловіків й одна літня жінка. У кожного — від двох до семи судимостей, переважно за розбій, грабежі, крадіжки. Минуле згадують неохоче. Кажуть, у колоніях мали найнеобхідніше: ліжко та їду… Виходиш на волю — опиняєшся в іншому світі. Тебе тут ніхто не чекає. Сім’ї, як правило, розпадаються, батьки помирають, діти признаватися не хочуть. Суспільство не сприймає, а державі на тебе і твої проблеми начхати. Отож залишаєшся  один на один зі своїми проблемами. Колишні засуджені зізнаються: виходиш з колонії і відвикаєш від елементарного. Розгублюєшся, не знаєш, в якому магазині що купити, в якого спеціаліста в разі потреби лікуватися. Що там говорити — розівчився навіть з людьми спілкуватися. Знайти роботу, влаштуватися в притулки для безхатченків з довідкою про звільнення із зони неможливо: там не потребують колишніх в’язнів. А вони, своєю чергою, звикають до життя на зоні, бо там зварять, подадуть, за тобою приберуть, виперуть… І головне — є дах над головою. А на волі треба самому про себе дбати. Через це багато хто повторно скоює злочин і знову опиняється за ґратами, як кажуть, у своєму світі…

Живи, працюй, але не кради

Керівника притулку Нелю Бєляєву ми застали на клумбі: висаджувала квіти. Адже робочих рук не вистачає. Крім неї, ще є медсестра й кухар, та й ті виконують кілька посадових обов’язків.

— За 20 років у притулку пройшов реабілітацію 2371 колишній засуджений, — розповідає Неля Олександ­рівна. — Легше працювати з тими, хто, як не дивно, відбув покарання за тяжкі злочини. Оскільки в колонії вони звикають до суворих умов утримання, то в комуні доволі дисципліновані і з  персоналом дотримуються дистанції. Найгірше привчати до дисципліни безхатченків: для них не існує ні режиму, ні гігієни. Допомагаємо підопічним поновити втрачені документи, виробити пенсії. А для цього треба зібрати інформацію про трудовий стаж. На це доводиться витрачати два-три роки. В притулок я прийшла працювати двадцятирічною. Звичайно, спочатку було дуже складно відстоювати його інтереси в державних інстанціях, посадовці своїх обіцянок не виконували, давали відчіпного. Згодом навчилася з ними спілкуватися.  

— Притулок існує на самозабезпеченні, — продовжує Ігор Гнат. — Гуманітарну допомогу інколи надають іноземці, зокрема «Карітас Австрії» та релігійна громада з Бельгії. Адже колишніх ув’язнених прописуємо в комуні тимчасово, забезпечуємо одягом, санітарно-гігієнічними засобами, білизною, надаємо юридичні та психологічні консультації. Нема де притулитися — живи, скільки треба, тільки дотримуйся правил: не вживай алкоголю, наркотиків, працюй і не кради. Студенти-практиканти з Чехії, Австрії, Німеччини, Франції, Львівської політехніки, які щороку проходять у нас практику як майбутні соціальні працівники, допомагають нам по господарству.

От бродівський «Лісгосп», на жаль, підсунув… свиню. Засадив деревами єдину поблизу комуни галявину (колишній стадіон), куди наші підлеглі завезли землю і де випасали худобу. Не хочеться вірити, що «Лісгосп» робив це на шкоду притулку, адже в навколишніх лісах стільки незасаджених місцин.

Щоб підтримувати порядок, тиждень у комуні живе Ігор Гнат, тиждень — Неля Бєляєва. Ігор Зіновійович зізнається: лише в колі сім’ї по-справжньому відпочиває. Бо в притулку варто собаці загавкати серед ночі, і він — на ногах. Родини майже не бачить. Дружина жаліється: востаннє у відпустці були десять років тому…

Відчули себе людьми

— Якщо підопічні одружуються між собою або з місцевими, керівництво купує для них у селах за символічну ціну хатину, забезпечує меблями, посудом, реманентом, худобою, домашньою птицею, — зазначає Ігор Гнат. — Якщо через три роки подружжя не розлучається, веде спільне господарство, то придбаний комуною будинок переходить їм у довічне користування. За 20 років із 12-ти новостворених сімей лише три… майно пропили. Решта працюють, мають господарку, народжують дітей. Зізнаються: нарешті відчули себе людьми.

— Один з наших підопічних познайомився з дуже віруючою жінкою, — розповідає Неля Бєляєва. — Ми звикли бачили чоловіка в робочому одязі. А тут раптом — у костюмі, при краватці, канти на штанах бездоганно випрасувані, одеколоном аж за кілька метрів пахне. Так одну неділю, другу… «Йду до церкви», — пояснював. Але ми здогадалися: поспішає на побачення. Згодом одружилися. Шість років подружжя живе у злагоді. Нещодавно зустрічаю їх на ринку, дивлюсь: разом продукти купують, про щось гомонять. А наприклад, у селі Шниреві Бродівського району 12 років прекрасно живуть Наталя та Юрій — теж наші колишні підопічні.

Щоб побачитися з цією сім’єю, їдемо у Шнирів. Господарі зустрічають нас на подвір’ї. Юрій ремонтує авто, Наталя порається по господарству.

— У 23 роки на скоєння злочину мене підштовх­нула компанія, — розповідає жінка. — Поки я відбувала покарання, батьки померли, 9-річна донька жила зі свекрухою. Повертатися у містечко й зустрічатися з колишньою компанією не захотіла. Вирішила почати життя з чистого аркуша, тому три роки жила в притулку.

Схожа доля і в її чоловіка, 45-річного Юрія. Звільнився з колонії у 32 роки. Одружитися не встиг. Єдина рідна людина, яка чекала його на волі, — брат. Спочатку жив у комуні, ремонтував техніку. Після одруження Юрій і Наталя орендували сільську хатинку. Юрій відкрив майстерню з ремонту автомобілів, підзаробив грошенят. І подружжя купило у Шниреві спорожнілий будинок, в якому живе вже понад десять літ. 

— У стінах колись були такі шпарини, що крізь них руку можна було просунути, — каже Юрій. — Відремонтували будинок, провели водопровід, опалення. Садимо город. Автомобіль купили. Ігор Гнат подарував нам пральну машину, газову плиту, меблі, посуд, постільну білизну. Хто знає, як склалася б нині наша доля, якби не пан Ігор. Тепер з вдячністю допомагаю йому відновити притулок.

Спочатку в селі до нас ставились упереджено. Потім придивилися, що люди ми працьовиті, нічим не гірші від інших. Тепер мало не щодня мене просять то електрику відремонтувати, то машину, то допомогти на будові. Наталина донька закінчила інститут, вийшла заміж, і тепер ми ще й онука няньчимо. Я не одному мешканцеві комуни розповідаю про свою сім’ю, мовляв, було б бажання — можна все змінити, викреслити минуле й зажити по-людськи.

Покарання пом’якшено

— За часів Радянського Союзу дільничний піклувався про працевлаштування і житло для колишніх засуджених. Зараз вони нікому не потрібні, — зазначив  начальник управління Державної пенітенціарної служби у Львівській області Михайло Дзюдзь. — У колоніях ув’язнених навчають на слюсарів, токарів, пекарів, комп’ютерників, але нікого не змусиш взяти їх на роботу. Державних реабілітаційних центрів на пальцях можна перерахувати. Лиш е сподіваємося на громадські організації, такі як у Бродах. Торік туди скерували шість осіб (доля інших звільнених на волю — не відома). На жаль, утримання притулку лягло на плечі Ігоря Гната. Вважаю, матеріальну допомогу повинна надавати держава, а не іноземці.

Із 3880 осіб, які відбувають покарання в установах Львівщини, близько 2500 засуджені неодноразово. В Україні — це майже кожен другий (здебільшого — чоловіки). 80 відсотків після повернення на волю не мають куди й до кого повертатися. І колонія, на жаль, стає для них рідним домом. Хто чотири-шість разів відбув покарання за ґратами, як правило, втрачений і для сім’ї, і для суспільства, і для держави. Нині покарання за окремі злочини пом’якшено законом (замінені штрафами, громадськими та виправними роботами, підпискою про невиїзд). На мою думку, це краще, бо дає можливість переосмислити свою поведінку та одуматися.

Джерело: Львівська газета



Коментарі