Після візиту в Сочі глави Білорусі Олександра Лукашенка стало відомо про переїзд до Москви його 15-річного сина Миколи. Фактично, спадкоємця взяли в “заручники”, вважає Олексій Голобуцький.

Син глави Білорусі Олександра Лукашенка, Микола, який ще не досяг повноліття, переїжджає в Москву. Він буде “гарантом”.

“Судячи з усього, Росія відновлює середньовічне правило, коли васал повинен був залишати своїх родичів в заручниках у пана”, – заявив Голобуцький. На його думку, Коля Лукашенко буде “гарантом”, що його батько не зірве домовленості з Кремлем.

“Щоб він (Лукашенко – ред.) Був ручним і продовжував лінію на Союзну державу, вирішили взяти в “заручники” його сина”, – висловив думку блогер. Він уточнив, що Лукашенко пішов на такий крок, тому що інших варіантів у нього немає. Його слова в Москві, очевидно, не довіряють. А свою країну він практично не контролює. В цілому, на думку Голобуцького, Лукашенко йде шляхом перетворення своєї країни на подобу Північної Кореї. Про це, серед іншого, свідчать його плани про закриття кордонів із Заходом. “Якщо це станеться, то північнокореїзація Білорусі почнеться повним ходом”, – зазначив політтехнолог

З його слів, режим Лукашенка за все 26 років правління можна було класифікувати як диктаторський. Однак його відрізняли лише відкриті кордони. Тепер ситуація може змінитися.

“Явно, що Лукашенко влада віддавати не буде. Складається враження, що сама система, як він буде при владі, ще до кінця не збудована. Він буде намагатися взяти замором протестне рішення, нарощуючи репресії”, – заявив Голобуцький.

До слова, нерідко говорять – як добре було б, якби Лукашенко пішов раніше. Наприклад, в якому 2006 році. Ну або хоча б в 2015-му, пише політичний оглядач “Свободи” Віталій Циганков.

З точки зору страждань, які нам, білорусам, ще доведеться витримати через агонії нинішнього кримінального режиму, це, звичайно ж, було б краще. А в якийсь фантазійної і красивою альтернативної білоруської історії взагалі “краще” було б, щоб лукашенківською диктатури не було в принципі, і був би це чужий жахливий сон.

Але з точки зору уроків історії парадоксальним чином закономірно і, на жаль, неминуче, що ми дійшли до сьогоднішньої, жахливою і нелюдської стадії авторитаризму і диктатури. Якби Лукашенко пішов в якому 2006 році – в період економічного зростання і досить високу популярність – народ забув би багато його гріхи, історики сперечалися б, а чи таким вже поганим був авторитаризм і що позитивного він приніс країні. Гірко визнавати, але це правда – до 2020 року значна частина білорусів бачила в авторитарної влади щось позитивне.

Однак зараз, в 2020 році, правду і реальність побачили не тільки ті 30-40 відсотків білорусів, які завжди знали, що правління Лукашенка, авторитаризм – це горе, занепад і деградація. В цьому році, особливо після звірств і вбивств в серпні і в зв’язку з неминучим економічним і соціальним кризою, катастрофа авторитаризму стала очевидною для абсолютної більшості білорусів.

Зараз важливо, що у наступних поколінь білорусів на десятиліття не буде ніяких ілюзій з приводу “неоднозначності” авторитаризму, його “не чорно-білої картини”, різних “відтінків”. На десятиліття в пам’яті білорусів залишиться, що авторитаризм – це не просто неадекватні заяви нездорового правителя, не жарти, ще не кумедні мітинги кріпаків “ябатьок”. Це звірства, вбивства, це відбирання дітей, це удар з розвороту майорським кулаком в обличчя жінки, це волочіння в автозак вагітної, це арешти рятувальників за те, що не дозволили людям потонути. Це деградація закон плоть до повного його скасування, це гопники на вулицях з дрючками й зброєю в руках.