Серпень відкрив період тиші, або, якщо точніше – затишшя. Імовірно, що перед бурею. Впродовж цього місяця кандидати в депутати місцевих рад та в мери інтенсивно розминають свої передвиборчі м’язи, можливо, обговорюють майбутні політичні конфігурації, програми, ідеї та способи їх утілення.
А поки представники місцевого політикуму продумують стратегії й тактики для недалекого майбутнього, громадські активісти теж не пасуть задніх. Зокрема, нещодавно запустився спецпроект «Обрані», створений за ініціативи та підтримки громадської організації «Слово і діло». Організатори мають на своє дітище багато сподівань: як зазначає голова ГО «Слово і діло» Євген Заїка, «Обрані» забезпечать всебічний аналіз і моніторинг майбутньої місцевої виборчої кампанії 2015 року.
А взагалі на жовтневі вибори покладають великі надії – це стосується і пересічних громадян, і фахівців. Зокрема, великих змін очікують у складі мерів обласних центрів України, адже деякі з них займають свої посади ще з 2010 року.
Цьогорічні місцеві вибори дійсно можуть закласти не те щоб значні зміни, але перший більш-менш придатний для них фундамент. Можуть, але, звісно, не мусять, що б там не казали з парламентських трибун найбільш гучні політики. До слова, Віталій Бала, директор Агентства моделювання ситуацій радить усім, хто називає себе політтехнологами, запроваджувати нову якість кампанії місцевих виборів. Щоб політики нарешті перестали працювати за тими примітивними штампами, яких чітко дотримувалися протягом останніх років.
Якщо буде якіснішим попит – стане якіснішою й пропозиція. От тільки суспільство, досі годоване самою лише гречкою (і локшиною – у переносному значенні), ще не встигло навчитися вимагати іншого і змінювати свої запити як за змістом, так і за формою. Тож виходить колізія: українці із хронічно «затягнутими пасками» хочуть передусім їсти, а не думати про високі матерії. Украй важко переконати голодного відмовитися від швидкого задоволення заради примарного симулякра – плями зовсім непевного і дуже далекого «світлого майбутнього»…
Але ж нам справді потрібні інші політики, з іншим світоглядом і баченням того ж таки майбутнього (не тільки свого, а ще й нашого). Старі підходи вже понад 20 років слугують паскудними граблями, на які ми не, на диво, не втомлюємося наступати.
На думку Олександра Солонтая, експерта Інституту політичної освіти, в місцеву владу має йти передусім молодь. Комусь ця думка може здатися вкрай необґрунтованою, мовляв, досить нам уже «молодої команди», треба старших, досвідченіших. Проте справді, місцева політика більшою мірою є громадською, а не політичною діяльністю (нагадаю, депутати місцевих рад працюють на громадських засадах), а отже – прекрасною можливістю проявити свою активність на рівні рідного міста, перед знайомими людьми і в боротьбі зі знайомими проблемами.
Так, депутат місцевої ради може і повинен вирішувати локальні питання, пов’язані і з усім містом, і з окремим районом, масивом чи вулицею. Зрештою, міська влада має мислити категоріями малого (конкретна поліклініка, дитсадок, детальний план території), щоб продукувати справді помітні зміни у всіх сферах життя.
Проте суспільство міркує інакше. І на це також є причини.
Медіа не втомлюються транслювати чи не кожне слово гаранта. Не оминають вони й помітних спікерів парламенту. Так у пересічного українця формується тверде переконання, що саме від цих політиків і залежить добробут нашого населеного пункту, мікрорайону, кварталу. У той же час влада міська явно недоотримує уваги, сприймається радше з відтінком провінціалізму і другорядності. І вкрай дарма. Бо саме звідси мають іти реальні зміни.
Експерти наголошують на тому, що новий закон про місцеві вибори унеможливлює політичне просування окремих активних людей «безпартійного» походження. На думку Євгена Магди, політичного експерта, автора книги «Гібридна війна: вижити і перемогти», соціальні ліфти будуть, але кнопку від них натискатиме виключно «партійний бонза».
Зараз, на жаль, ми дійсно стаємо свідками того, як впливові самовисуванці шукають собі прихистку в іменитих партіях із високим рейтингом, хоча насправді мало б бути якраз навпаки. Саме партія має добирати до свого складу авторитетних лідерів, не обмежуючись однією-двома телезірками.
Отже, для кого ці вибори стануть складнішим випробуванням – для політиків чи виборців? Щоб дізнатися напевне, матимемо про запас ще два роки до наступного раунду. Проте слід мати на увазі, що відповідальними за дію стереотипу постійних невдач, укоріненого в український менталітет, несе передусім електорат.
Вибори у жовтні – реальний шанс щось змінити. Вплинути на те, яким буде розвиток міст, а отже і всієї країни, впродовж наступних кількох років. Це також чудовий шанс перемогти минуле, яке тягнеться за нами громіздким шлейфом адмінресурсів, гречки і подібного лжедемократизму. Тож можливість ми маємо, і вибір тепер тільки за нами – скаржитися опісля сенсу вже не буде.
Джерело: kyiv1.org
