Журналістика в СРСР була престижною, але не всіма шанованою професією. Журналіста ставили в один ряд з партійним працівником, співробітником міліції або КДБ. Часто-густо називали «продажною душею». Займатися чесною журналістикою в СРСР – все одно, що здійснити самогубство. Прикро, що і в посткомуністичну добу правдивий журналіст ризикує життям, якщо наважиться торкнутися деяких «небажаних» тем або посміє інтерпретувати їх не так, як цього хотілося би впливовим особам. Неугодних раніше, навіть за часів Горбачова, ув'язнювали, засаджували в психлікарні або відправляли валити ліс у віддалені північні райони. Тепер небезпечних свідків просто залякують або вбивають руками найманців.
Чесних кореспондентів ненавиділи комуністи, залякували співробітники правоохоронних органів, але й зараз з представниками такої професії не дуже то й церемоняться. Мільйонам громадян України та Росії, Узбекистану та Грузії, Азербайджану та Білорусі, як повітря, необхідна була неупереджена інформація про те, що відбувається навколо них. У 80-ті роки, час, який пам’ятають наші батьки, активізується політична установка протиставлення двох систем, показу принад радянського способу життя, переваг радянської людини в порівнянні з західною. Особливо значущою темою стає боротьба за мир, показ виключної миролюбності радянської політики і агресивності дій капіталістичних країн Заходу. Продовжується політика замовчування «непотрібної» інформації – міжнародної, внутрішньополітичної, словом, будь-якої, що йде в розріз з лінією партії.
Значне місце займає в пресі політика розрядки міжнародної напруженості, ця тема подається як результат односторонніх зусиль СРСР. Прагнення показати переваги системи соціалізму народжує в пресі піар-акцію зі створення «позитивного героя». Набирає обертів новий культ особистості першої особи партії. Але вже не настільки успішний. В країні є люди, які усвідомлено випереджають свою епоху – які думають інакше. Насамперед серед інтелігенції. Тим часом офіційна преса доповнюється «Самвидавом». Незаконно розмножені на підпільних машинках заборонені твори письменників стають відомі читачам. Як результат, карається не тільки поширення, але і читання таких видань. Розвиток бездротового радіо, поява портативних радіоприймачів дозволяє багатьом слухати передачі іноземних радіостанцій. Це, в тому числі, так звані «підривні радіостанції»: «Свобода», «Вільна Європа» та інші. Ступінь об'єктивності їх інформації була дуже великою. Тому ці передачі активно заглушували спеціальними перешкоджаючими пристроями.
Сфера, яка звалася радянською журналістикою, була нічим іншим, як інструментарієм широкомасштабної пропагандистської кампанії. Як називався журналіст в СРСР? Солдат ідеологічного фронту. А що солдат? Він отримує наказ і зобов'язаний виконати його. Якщо він робить це добре, то отримує заохочення. Завдання журналіста формулювалося чітко: просувати політику партії та уряду. Можна робити це блискуче, писати чудові статті, професійно говорити, але це – не журналістика. Вона не може бути пропагандою за визначенням, вона не може бути керованою. В Радянському Союзі були журналісти, але самої журналістики не було.
Ось вам банальний приклад. Американський журналіст, а згодом професор журналістики Фред Френдлі, якось зібрав американських журналістів і поставив перед ними таке завдання: «Ви берете інтерв'ю у міністра оборони США. Раптом у нього дзвонить телефон – необхідно терміново вийти. Ви бачите на столі папірець з написом «Цілком таємно», прочитавши його, Ви розумієте, що США збираються оголосити війну іншій країні через десять днів. Міністр оборони повертається – що Ви зробите з цією інформацією?»
Через півхвилини всі журналісти сказали, що зроблять усе можливе, щоб інформація стала доступною людям. Це обов’язок. Причому, обов’язок перед аудиторією; не перед урядом, не перед президентом, а перед тими, хто читає газети і дивиться телебачення. Людей це стосується безпосередньо, адже їх дітей, чоловіків, братів відправлять на війну. Таке ж питання Володимир Познер, радянський і російський тележурналіст, задавав багатьом журналістам, «зробленим в СРСР». Відповіді були приблизно такі: «Я нічого не зроблю, адже це буде непатріотично», «Скажу, що, мовляв, ходять чутки, що наша країна збирається оголосити війну іншій країні». Проте знайшлися і такі, що відповіли щиро: «Я нічого не зроблю, бо мені страшно»…
А що зараз? Журналістика – дзеркальне відображення суспільства. Та, проте, навіть нині вільної журналістики в Україні немає. Є залежна від суспільства (це, до речі, ідеал), власника або зацікавленої особи. Чому журналістів у нас не люблять й досі? Пережитки радянської системи чи усвідомлений вибір громадськості? Мабуть, і те, і інше. З впевненістю можна сказати лише одне: що в СРСР, що у вільній Україні, суспільство, насамперед, потребує якісної журналістики. То чи готові ми, молода генерація журналістів, створити кардинально новий інформаційний світ?
