Вісім років тому почалась не просто російсько-грузинська війна. 08.08.08 розпочалась практична фаза реалізації плану РФ по відновленню геополітичної рівноваги з Заходом.
А зелене світло перед російськими танками по дорозі на Грузію включили безвідповідальні рішення щодо проголошення незалежності Косово та відмови Україні та Грузії у ПДЧ.
Можна звичайно згадати і безвідповідального Міхо з бажанням силовими методами відновити територіальну цілісність своєї країни та сліпою вірою у те, що американці підтримають, якщо щось… Але це деталі, які не змінюють у цілому картину.
Росію, як і інші частини пострадянського простору, принаймні тих, хто цього хотів, потрібно було в 1990х спробувати інтегрувати у європейські і євроатлантичні структури. Україні найпізніше потрібно було подавати заявки на вступ в ЄС і НАТО одразу після Помаранчевої революції.
З одного боку небажання Заходу заглиблюватись у "постсовок" і забезпечувати дотримання міжнародного права усіма гравцями, з іншого – зміцніла на нафто- і газодоларах Росія, якій Захід до того ж "подарував" власні порушення міжнародного права в Іраку та Косово, – все це і призвело до російської агресії спочатку щодо Грузії, а потім і щодо України.
Грузію відділяє вже вісім років від тих жахливих серпневих днів. Нас – два з половиною роки з часу анексії Криму і початку війни на сході. Досвід Грузії показує, що легкого вирішення не існує, що найкраще, що за цих умов може зробити уряд країни у стані постійної загрози і конфлікту низької інтенсивності – це реформи і внутрішня консолідація на основі принципів справедливості, відкритості, свободи…
А найгірше за цих умов – це дозволити, щоб війна і конфлікт стали нормою життя і навіть засобом для заробітку для багатьох. В Африці чи Латинській Америці достатньо прикладів того, на що стають схожі подібні країни. Тому коли країна в такому конфлікті, як ми зараз, то уряд, парламент, політичне керівництво мали би працювати день і ніч для виведення країни з цього тупіка. Щоб тупік не став способом існування.
