Війну можна зупинити тільки до того, як вона почалась. Свій шанс залишатись державою, на землі якої за весь час її існування не було жодного воєнного конфлікту, Україна проґавила. Коли двадцять років тому спостерігали за розгортанням конфлікту на території колишньої республіки Югославія, я була упевнена, що мій народ ніколи не потрапить у такі умови. Ніколи не переживатиме розколу і геноциду, міжнаціональної ненависті, братовбивства. Бо хоч які ми різні на Сході і Заході України, однак – один народ. Так здавалось.
Сьогодні в Україні війна. Звісно, можна заперечити – ніхто нам війни не оголошував, мовляв, а терористи-відморозки є всюди. Он, у Північній Ірландії воюють, а скільки терактів баскські сепаратисти вчиняли в Іспанії, а заворушення на Тибеті, а взаємне винищення тутсі і хуту в Центральній Африці, а Ірак, Сирія, Сектор Газа… Перелік майже нескінченний. Як нескінченна історія ненависті людей один до одного, заздрості і нерозуміння.
У травні 2004 року, у газеті «День» вийшла стаття «Теорія війни. Сценарії врегулювання конфліктів». Я дозволю собі прямо зацитувати кілька уривків із неї.
«…Щорічно у світі відбувається 20 — 80 збройних конфліктів, в основному, це партизанські війни, в рамках яких за владу в окремому регіоні конкурують не дві держави, а держава (або група держав) з одного боку та недержавні озброєні формування різної політичної та ідеологічної спрямованості з іншого. Сучасний світ характеризується високою мірою економічної взаємозалежності, тому старі цілі завоювання й утримання під контролем якихось територій частково втратили колишнє значення. Подібні війни можуть супроводжуватися активними бойовими діями, партизанською війною або актами терору.
Подібні конфлікти менш криваві, ніж «традиційні» війни, але на відміну від звичайних збройних конфліктів між двома державами, котрі, як правило, закінчуються протягом короткого часу, ці конфлікти можуть тягнутися роками, десятиріччями й навіть сторіччями. У результаті, кількість жертв і руйнувань часто перевищує кількість жертв і руйнувань під час «традиційних» війн.
Зі зростанням небезпеки тероризму оголошення війни стало юридичним нонсенсом, оскільки держава не може оголосити війну підпільній організації. Тому, як правило, використовуються формулювання «застосування сили», «превентивний удар», «обмежена воєнна операція» тощо.
…терористичні методи використовують сотні різних організацій. Відповідно анахронізмом стало й підписання певного договору, що закріпляє умови припинення воєнних дій…»
Так, ніхто нам війни не оголошував. А навіщо? Раніше факт оголошення війни потрібен був для того, щоб встановити «правила гри», відділити своїх від чужих. Нині нема необхідності озвучувати комусь свої претензії, висувати вимоги, вводити війська. Військовими стратегами новітнього часу розроблені сценарії, згідно яких досягнення поставлених керівництвом цілей відбувається поза оком навіть найбільш уважного спостерігача. І ось який сценарій, як я бачу, втілюється в Україні.
Будь-яка війна ведеться за владу. Або за утримання, або посилення і розширення. Очевидно, що в своїй Росії громадянин П. досяг апогею владних можливостей, поставив під особистий контроль усі ресурси. Оскільки ж влада – чи не найсильніший у світі наркотик, наймогутніший російський наркоман потягнувся до чергової дози на землю, котра силами доброї третини свого населення кричала «ми русскіє!». Не гукайте чорта, він і непроханий прийде…
Стратегічна задача: продемонструвати народу, що ми – сильні, і за правом сильнішого будемо вирішувати долі людей, народів і держав. Тактичні цілі: заповнити інформаційний простір вихваляннями власної нації, держави, лідера; грати м’язами на кордонах, парадах, міжнародних зустрічах, щоб сформувати образ незалежного і потужного домінанта на світовій арені; створити обтічний образ ворога народу, у якій при потребі можна буде прописати будь-якого політика, будь-яку організацію чи країну.
За цим простим сценарієм Росія двадцять років готувалась до війни. Війни, яку вони не можуть виграти, і не можуть програти. Яку не зупиниш. Адже коли одна із сторін конфлікту помітно сильніша за іншу, то які б сили не підтримували ззовні слабшу сторону, сильніша сторона не відступить від своїх зазіхань, будучи впевненою, що рано чи пізно, так чи інакше, але поставить слабкого навколішки. Тому день за днем моя країна заглиблюється у трясовину болота, у якого немає дна.
Проте, жодні стратегії та сценарії не можуть врахувати чи прорахувати душу народу. А це – такий фактор, який може зламати і перекрутити наперед написану історію. Громадянин П. малює «Русскій мір» на карті світу. Але і ми з вами пишемо історію сьогодні. І тільки від нас залежить, на карту «Русского міра» будуть дивитись наші нащадки, чи на мапу України.
