Наші статті
Подобається

Війна у лахмітті з рогаткою

23/09/2014     Автор: Яна Романська
Війна у лахмітті з рогаткою

Воєнні дії ось уже який місяць проходять на сході нашої країни. Політики нахабно щебечуть у очі народу із хитро-чесними очима про їхні зусилля допомогти українській армії. У той час вони збагачують свої кишені купюрами і жбурляють копійки під ноги військовим. "Це усі кошти, що ми зібрали з усього українського народу, аби допомогти вам не залишити життя на полігоні і захистити власну територію". Це схоже на якесь комедійне шоу. Дивитись виступи політиків стало бридко, вони схожі на виступи коміків. Написаний сценарій виступу перед шоу. Багатомільйонна аудиторія. Скоро телеглядачі відкинуть на другий план усі розважальні телевізійні шоу і переглядатимуть лише виступи можновладців задля розваги. Мабуть, жодна свідома, та напевно і не свідома людина, не зможе більше сприймати серйозно слова цих клоунів без червоного носа та кольорової перуки.

Як це прекрасно, відданість своєму народові "перевищує усі грані". На людській крові будувати свій бізнес та позолочувати навіть ошийник домашній тварині, та це ж просто найвища ступінь патріотизму та любові до Батьківщини. Людям бридко. Особливо тим, хто чує прекрасні слова політиків про військові дії, і в той самий час бачить зовсім іншу реальність на території військових дій, у центрі пекла нашої країни. Люди, що бачать сотні смертей і чують на телебаченні про одиниці. Відважність командирів батальйонів скоро оспівуватиметься у героїчних піснях – інша сторона задзеркалля – вони просто втікали як щурі з тонучого судна, залишивши на смерть своїх підопічних солдат.

Мені пощастило поспілкуватись з солдатом 30-ї окремої механізованої бригади України. Називати свого імені чоловік не захотів. Їх вважають дезертирами. Цікаво за що? А за те, що вони залишились живими. І їхні діти та дружину ще матимуть змогу обійняти рідного рятівника Вітчизни, батька та чоловіка. Для рідних – вони герої, та й для всього іншого люду нашої країни також. 

Зі слів солдата, він почав служити ще у травні. Розпочалась служба у Новоград-Волинському, так як  сама механізована бригада перебувала у Житомирській області, у Новгорад-Волинську,в складі 8-го армійського корпусу, а саме сухопутні війська. Під час військових дій на сході України бригада вела важкі бої у секторі "Д". Так от, "подорожували" вони немало. Починаючи від Новоград-Волинська і до Маріуполя і далі до Донецька.

Коли я запитала чоловіка про якесь спецобладнення – він просто розсміявся мені у вічі. "Із обладнання у нас була лиш форма, що характеризувала нас як військових, і автомат, з яким вночі спали у обіймах, наче із жінкою. Жодних бронежилетів чи чогось подібного, аби вберегтись живими – не мали. Уся надія була на Бога, розповідає воїн. Я уже чоловік у віці, і якось так сталось, що я не був хрещеним, проте попри кілька місяців служби, коли я повернувся до рідних на кілька днів – я пішов до церкви і прийняв хрещення, напевно воно мене і вберегло від смерті. Насправді сподіватись ні на що було, крім віри, віри у те, що зможу повернутись і ще раз поглянути у блакитні оченятка донечки. Завжди, коли було важко, я думав про неї. Навіть донечка маленька молилась. Важко було чути розповіді дружини, що донька, проїжджаючи повз церкву підносила рученятка до вуст і просила у Боженьки, щоб повернув її татка, і, щоб він завжди був з нею. У такі моменти, ти розумієш, що не маєш права схибити. Ти мусиш відвоювати мир для неї та для усіх діток, що чекають на своїх батьків."

Та не завжди врятувати життя легко, особливо, коли з обіцяного обладнання майже нічого не приходить і доводиться спати на землі у не зовсім новій палатці. Коли навпроти стоїть ворог із повним оснащенням, і усім необхідним для військових дій – воєнні української армії почувають себе, наче хлопчиська у лахмітті з рогаткою.

Про найважчий момент за всю службу, чоловікові дуже важко розповідати. Той день називає своїм другим днем народження. Військова машина потрапила на заміновану ділянку, перед очима було купа смертей. Люди, котрі стали тобі родиною, за довгий час служби – перетворюють на обгорілі шматки м'яса. Військовий і досі не вірить в те , що залишився живим. Каже, що все завдяки Богові.

Згодом 30-а окрема механізована бригада відступила у Запоріжжя. Першими словами, якими їх зустріли були "А як це ви залишились живими". Нікого їхній порятунок не тішив. І тих, хто врятувався одразу охрестили «дезертирами».

Так от як це працює у нашій державі. Посмертно давати нагороди і робити скорботну маску політики навчились. Проте, якщо герой залишився живим – то це величезна його помилка, за це потрібно карати. І навіть останнє лахміття відібрати заради ще однієї купюри у кишені.

 

Автор: Bogdana Liaskivska