16-річна Валерії прожила своє життя в Авдіївці, дівчинка і її рідні відчули на собі усі жахіття війни. Зараз вона з мамою і сестрою виїхала в Красноармійськ і там вчиться в ліцеї. Що ж згадує Валерія про страшні дні осені і зими 2014-2015 років?
Авдіївка, осінь-зима 2014-2015 рр
Яскраве сонце обпалює мої вуста. Так само, як запеклі думки досі обпалюють моє життя…
Розплющую очі. Морське солоне повітря заповнює мої легені. Сьогодні 24 липня 2014 року. Останній день відпочинку. Моя сестра намагається заховати у кишеню промені сонця і забрати з собою додому. Десь поряд матуся збирає речі. Я вдихаю,відчайдушно намагаючись відтворити подумки усі теплі дні, проведені біля блакитних берегів…
– Все ж таки вирішили вертатися? — лунає збентежений голос бабусі.
– Так,мамо. Не хвилюйся. Все буде добре, — швидко одмовляє мати.
Вже пройшло два дні, як ми вдома. За цей час не було чутно жодного шелесту. Тільки червоні написи на будинках "бомбосховище тут" розбурхували мозок.
27 липня.
Вечір. Уперше за цей день ковтнули свіжого повітря. Сестра назбирала якихось дивних камінців. Дідусь чомусь сказав викинути їх. Це уламки снарядів.
30, 1, 2, 7, 25.
Змін немає. Підвал, свічки, молитви. Ніхто не покидає місто, усі чекають.
Перший лист кружляє у повітрі. Сильний вітер проймає до кісток.
15 листопада.
Бабуся чекає на вулиці. Я одягаю сестру, матуся шукає гаманець. На декілька хвилин все завмирає, м'язи напружуються.
Лунає вибух. У вухах жахливий дзвін. Стукіт у двері. Спускаємося до підвалу, бабуся вже там. Не знаю чому, але відчутно якесь дивне полегшення.
Усі уціліли. Кожен день починається однаково. Ми йдемо по воду. Людей з кожним разом все менше. Ми ще тут…
8 грудня.
Все повторюється: підвал, свічка, молитва
Людей багато. Всі вертаються,щоб святкувати Новий рік.
Вечір. Я смажу млинці. Це мене заспокоює. Вікна ладні вилетіти. Мозок запалюється, як сірник. Постріл, гуркіт, навіжений час.
Все повторюється: підвал, свічка, молитва. Але на цей раз важке сопіння собаки мене заспокоює. Тут немає нерівних, всі разом.
26 січня.
11.00 – підвал, 12.00 – підвал, 13.00 – підвал, 17.00 – підвал.
– Дай мені ключі. Піду візьму теплу кофту.
– Йди, ключі не потрібні.
Я не розумію. Підіймаюся сходами, двері відчинені. Їх винесло вибуховою хвилею.
Люди з сусідніх під'їздів приходять ховатися до нас у підвал. Їх квартира вже спалена.
На вулиці невгамовний галас. Брязкіт скла, багато крові. Обпечені, поранені люди. Вісім влучень у наш будинок. Чоловіки виносять тіла загиблих.
А від численних пострілів крижаніє розум і тіло. У підвалі нас 11: 7 дорослих і 4 дітей. Один із сусідів намагається підняти настрій.
Відпускає хворобливо-нервові жарти. Хочеться посміхнутися,але холод і пил цього не дають зробити. Образа, біль, розпач — все змішалося.
Це нескінчений день. Ми не рахуємо години. День переходить у ніч.
Це неможливо забути, бо жахливі, перелякані погляди дітей завжди змушують крижаніти твоє серце. Зранку нас тут вже не було. Остання надія вмерла.
З того дня пройшов рік. Я знову вдома, але на декілька днів. Чи виховує пам'ять душу? Таке враження, що моя душа має таємний відсік.
Там сховані всі мої спогади. Загартована минулими подіями, я роблю переоцінку своїх побажань і мрій. Це перевірка на витривалість.
Пам'ять — вогонь,який запалюється сам,без наявності сірника. Навіть якщо б в мене була можливість все забути, я не зробила б цього.
Пам'ять виховала мою душу. Кожний спогад — частина мене. Ніколи не відмовляйтесь від іспитів долі, ви навіть не уявляєте, якими сильними ви можете бути. Відбитки на серці, полишені цими подіями, живуть зі мною. Не дивлячись на все, мене тягне сюди. Палке бажання, яке не можливо стримати. Як і не стримати моїх запеклих спогадів. Час — не найкращий лікар,пам'ять — справжня панацея.
