Бахмут для Росії – це важлива ціль. Пропагандисти продовжують розповідати про просування на цій ділянці фронту.
Насправді для російської армії – це мікроуспіхи. Про це заявив спікер Східного угруповання військ ЗСУ Сергій Череватий в ефірі національного телемарафону.
Якщо ми глянемо на ситуацію під Бахмутом, то зрозуміємо, про яку сміхотворну для найбільшої країни світу територію йдеться. Чому їхні інформаційно-психологічні операції постійно поширюються на те, щоб максимально розказати про взяття частини населеного пункту, декілька вулиць, якоїсь висоти,
– сказав Череватий.
За його словами, Бахмут для Росії перетворився в “ідею-фікс”, а не взяти його – означає програти свою державу. Зараз пропагандисти активно розповідають про мінімальні успіхи на Бахмутському напрямку.
“Але впродовж чотирьох місяців після нашого планового відступу з Лисичанська та Сєвєродонецька вони нічого не можуть зробити”, – додав Череватий.
Російська система управління загарбницьким військом подекуди є настільки недолугою, що інколи ворог втрачає цілі підрозділи просто за той час, коли їх перекидають з місця на місце вздовж лінії фронту. Саме так на Луганському напрямку всього лише за кілька днів загинули близько 400 мобілізованих.
За даними джерел 24 каналу в українських спецслужбах, інцидент стався всередині листопада у Луганській області неподалік від траси Сватове – Кремінна. Цілий батальйон “частково” мобілізованих було знищено артилерією ЗСУ ще до того моменту, як окупанти безпосередньо взялися за виконання своїх завдань.
Ба більше, у них і бойових задач ніяких не було, адже батальйон російські генерали просто “загубили”.
Достатньо показова історія трапилася з мобілізованими із Московської області. Сформувавши батальйон із 600 фактично цивільних осіб, військове керівництво вирішило відправити його на фронт на Луганщину.
Серед “чмобіків” вибрали командування батальйону, після чого всіх перекинули у Сєвєродонецьк, де мали видати все необхідне.
Втім, реальність виявилася геть інакшою. По прибуттю до тимчасово окупованого міста водії вантажівок просто розвернулися та поїхали геть, а командування російськими військами на луганському напрямку, яке зустріло батальйон, неабияк здивувалося його появі.
Голодним та замерзлим “чмобікам” прямо пояснили, що на їх прибуття тут ніхто не чекав. Куди їх подіти, не знають, тому будуть вирішувати із вищим керівництвом. А поки цього не сталося, вони можуть переночувати десь у полі.
Як виявилося, офіцери з Сєвєродонецька вирішили просто здихатися від мобіків та без якихось домовленостей чи попереджень наказали їм їхати до мотострілецького полку, звідки їх уже відправили на штурм траси Сватове – Кремінна.
Дізнавшись, що на передову поженуть взагалі весь батальйон, його командири навідріз відмовилися кудись їхати з Рубіжного. Вони наказали підлеглим висуватися на лінію зіткнення, а самі вони у цей час буцімто займатимуться тим, щоб прилаштувати підрозділ до якоїсь частини. Саме так на передовій з’явилися майже 500 “неврахованих” чмобіків. Спочатку вони розмістилися на місці дислокації місцевих угруповань терористів, однак згодом їх звідти вигнали через непотрібність. Мовляв, їжею з вами ділитися треба, боєкомплектом треба, а ви лише місце в окопах займаєте.
Оскільки ситуація, в якій опинилися мобіки суттєво відрізнялася від того, на що вони очікували, а ніякого зв’язку з командуванням у них не було, загарбники вирішили рухатися назад до Рубіжного у пошуках начальства. Втім, як виявилося, з передової у тил попасти не можна. Представники загородзагонів пояснили їм, що передадуть всі побажання командуванню, їжу та БК їм незабаром привезуть, а поки “чмобікам” доведеться облаштовувати позиції та тримати оборону.
Зрозумівши, що відшукати управління батальйону їм вже не вдасться, мобілізовані залишилися на передовій та кілька днів намагалися просто виживати. Аж раптом на їх ніяк не підготовлені позиції обрушилися високоточні снаряди. Понад 120 осіб загинули одразу. Ще близько 80 отримали поранення та довгий час помирали без отримання якоїсь медичної допомоги.