Незадовго до різдвяних свят в Білорусі пройшла хвиля арештів. Спецслужби "брали" не активістів демократичного табору – в СІЗО поїхали практично всі автори російського ресурсу "Регнум". Те, як була проведена операція, та інформація, що надійшла від силовиків, дало підставу вважати подію частиною більш масштабної політичної комбінації. – повідомляє Корупція.Інфо
Новорічні свята лише підтвердили припущення – події розвивалися надзвичайно динамічно. Але про все по черзі. У цьому тексті торкнуся історії і того, чому вирішувати, як і яким чином "любити" Росію, в Білорусі дозволено одній людині.
На перший погляд те, що відбулося в Білорусі, здається абсурдом – у державі, яка є формально найближчим союзником РФ, заарештовують і збираються посадити громадян, які публічно підтримують політику Кремля. Але якщо подивитися в історію – таке вже було не раз. Просто "журналісти" потрапили під гарячу руку вперше.
Починаючи з 1995 року, Олександр Лукашенко планомірно посилював власну владу. Першою його метою були демократичні партії, організації, які в середині-кінці 90-х мали серйозну силу. Але почав новообраний президент не з них, а з бізнесу. Він розумів, що великий бізнес в тому вигляді, якого він набув до 1995 року, був єдиною силою, яка володіє ресурсами і можливостями для впливу на політику країни.
Партії можуть бути скільки завгодно популярними, але без організаційної, фінансової та медійної підтримки вони здатні розхитати ситуацію тільки в разі явного порушення владою так званого "громадського договору" – формату взаємодії середньостатистичного громадянина держави. Свою обіцянку бізнесменам "прив'язати так, що якщо потоне президент – потонете і ви", Лукашенко виконав – великий бізнес або працював з владою або не працював взагалі. Частина незгодних вирушила зі своїх офісів за ґрати (згодом метод "посадок" підприємців використовувався в Білорусі не раз). При цьому, поставивши під контроль великих гравців, до 2003 року влада якщо не розвалила, то надзвичайно послабила й організований рух дрібних підприємців.
На цей же період припадає низка "зникнень" та "раптових смертей" ряду видних політиків і журналістів. Опозиційні політики, а слідом за ними й офіцери спецслужб, які втекли на Захід, безпосередньо звинувачують в цьому Олександра Лукашенка. До білоруських реалій стає можливим застосування терміну "ескадрони смерті". Можна довго сперечатися, чи мають звинувачення під собою підстави, але факти залишаються фактами: спочатку в країні зникли або "померли" практично всі кримінальні авторитети, а на рубежі 1996-2000 років те ж саме відбулося з рядом політиків, журналістів і громадських діячів зі столиці й регіонів. І, як би там не було, ЄС і США на той момент ввели санкції, в тому числі по відношенню до людей, "причетних до вбивств і зникнень" білоруських опозиціонерів.
Таким чином, вже на рубежі 2004-2005 років "демократичний табір" був ослаблений: позбавлений виходів на еліти, ресурсів і можливості швидко задовольнити кадровий голод (умови "вічної боротьби" без перспектив особистісного і кар'єрного зростання не сприяють утриманню професіоналів). Так, такі організації підтримувалися Заходом, але потоки допомоги можна було якщо не перекрити, то відстежувати за допомогою спецслужб.
Єдиною зовнішньою силою, здатною безпосередньо впливати на політику в країні, залишилася Росія. Цьому сприяла й "інтеграційна гра" двох держав. Користуючись союзницьким статусом, Кремль міг практично безперешкодно працювати безпосередньо з лідерами думок, громадськими активістами, бізнесом, а через свої медіа і впливати на настрої суспільства.
Така ситуація явно не задовольняла Лукашенка – ділитися "шматочком влади і впливу" він не був готовий навіть із "найближчими союзниками". Тому в країні проводилася кампанія, яку можна умовно назвати "Тут тільки один говорить про любов до Росії". Суть її в недопущенні створення (і знищенні вже створених) структур, що спираються на підтримку зі Сходу. На початковому етапі це було зробити просто – РФ грала "в демократію" і більшість більш-менш публічних структур тією чи іншою мірою контактували з опозицією. Тому репресії Кремль не надто насторожували: всі знали любов "останнього диктатора Європи" до демократичних інститутів.
За цією схемою були:
ліквідовані групи апаратників середньої ланки, які працювали з колишнім керівником білоруської залізниці Рахманьком (який після відсидки в Білорусі працевлаштувався в Газпромі);
розгромлена структура, створювана колишнім дипломатом, міністром зовнішньоекономічних зв'язків Михайлом Мариничем з підприємців, політиків і державних управлінців. Ініціатор руху потрапив за ґрати;
припинені спроби створення нового політичного руху під керівництвом колишнього голови Радміну Білорусі Чигиря;
практично знищені (найчастіше досить жорсткими заходами) структури РНЄ, що активно діяли в кінці 90-х.
І якщо з "прозахідною опозицією" влада йшла шляхом створення труднощів у роботі, репресій щодо активістів, то структури, пов'язані з Росією, знищувалися повністю. Любити "братську країну" можна було лише президенту Білорусі або в рамках визначеної ним політики.
На рубежі 2009-2010 років інтерес до політичних подій в Білорусі почав проявляти великий російський бізнес – так деякі олігархи з числа "друзів Путіна" намагалися вплинути на Лукашенка. Як, наприклад, С. Керімов, який намагався отримати контроль над білоруськими калійними активами. На цьому етапі почали виникати нові суспільно-політичні рухи, які мали в своєму розпорядженні гігантські за білоруськими мірками фінансові ресурси. Підозри у їх частково російському походженні скоро були публічно підтверджені.
Наприклад, А. Федута, один із лідерів створеного руху "Говори правду", говорив (в прямій лінії на "Радіо Свобода") про стартовий капітал з Росії, називаючи це "допомогою білорусів, які проживають у РФ". Вибори президента 2010 року закінчилися надзвичайно грубим розгоном акцій протесту і масовими репресіями. А буквально через рік білоруська влада почала атаку на бізнес Керімова, яка знайшла прояв у виманюванні в Білорусь і арешті топ-менеджерів бізнес-імперії олігарха. Більше того, білоруський КДБ намагався викрасти частину цікавих йому осіб зі столиці РФ Москви.
На цей же період (2010-2012 роки) припадає "чистка" виконавчої влади на місцях – під різними приводами були звільнені чиновники, помічені в отриманні коштів або реалізації проектів по лінії Росспівробітництва. При цьому білоруська влада підкреслювала готовність працювати з російськими структурами – але тільки централізовано, в рамках "затверджених планів і програм". "Любити" Росію в Білорусі може лише одна людина.
2013 рік ознаменувався новими віяннями. Білоруський президент почав вносити корективи в ідеологічну роботу в державі. А українська криза, яка виникла незабаром, з її перетворенням у війну зробила ідеї "проросійських рухів" у Білорусі не просто небажаними, а навіть небезпечними для Лукашенка. При цьому криза подарувала і можливості щодо зменшення залежності від РФ. Що, в принципі, і відбувається. Як відбувається й активізація прихильників "русского міра". Кремль, розуміючи, що безпосередньо створити структури в Білорусі не вийде, діє під прикриттям церкви або за допомогою академічних обмінів, стипендій та підтримки "аналітичних груп" (останнє з прицілом на еліти).
У 2015-му – на початку 2016 року Білорусь посилала сигнали країні-сусідці. Причому досить відверті. Зокрема, орган адміністрації президента Білорусі – газета "СБ-Беларусь Сегодня" – даючи інформацію про "патріотичні воєнізовані табори", які організовувала РПЦ для білоруських дітей, оформила це заголовком "Нацисти і фашисти не повинні мати доступу до білоруських дітей і вже тим більше – бути їх наставниками".
Сигнал не був сприйнятий, і вже восени 2016 року був заарештований… священик православної церкви. Який в кінці 90-х був пов'язаний з РНЄ (так, КДБ зберігає всі архіви). У пресі спливли не тільки фотографії витатуйованих свастик на грудях "батюшки", а й люстра у нього вдома, виконана у вигляді того ж символу. Священика звинувачують в "розпалюванні національної ворожнечі".
Минуло всього лише три тижні і спецслужби заарештували всіх авторів "Регнуму", які проживали в країні. У тому числі й тих, хто ховався за псевдонімами. Звинувачення – те ж "розпалювання національної ворожнечі". Але оскільки товариші працювали на один ресурс, додається скромна приставка "у складі організованої групи". А це вже до 12 років позбавлення волі.
На цьому білоруська влада не обмежилися – Росії була відправлена офіційна нота протесту. А Лукашенко проігнорував саміт керівників держав ОДКБ і ЄАЕС. На якому, до речі, підписувався новий митний кодекс Євразійського економічного союзу. Російські політики "зробили хорошу міну при поганій грі" – заявили, що Лукашенко, мовляв, поставить підпис в Мінську. Через день ЗМІ повідомили, що білоруський президент "схвалив" документ. МЗС країни оперативно поправило: "Лукашенко схвалив проект (!) документа". Тобто про підписання мова поки не йде.
І, нарешті, подарунок Росії до православного Різдва – Білорусь ввела 5-денний безвізовий режим для громадян ЄС, США і низки інших держав. За умови, що ті прибувають у Білорусь і їдуть з неї НЕ ЧЕРЕЗ російський кордон. Формально така приписка обґрунтовується режимом "внутрішнього кордону союзної держави". Тим більше що Росія двома місяцями раніше в боротьбі проти транзиту вантажів з ЄС і України сама створила прецедент.
Таким чином, за неповний місяць Білорусь надзвичайно сильно підняла ставки в діалозі з Кремлем. Для багатьох російських політиків такий темп явно став шоком – чіткої реакції не озвучено навіть сьогодні. А тим часом 12.01.2017 в Білорусі почалися командно-штабні навчання з відпрацювання "оборонної військової операції". Це при тому, що в жовтні 2016 року керівництво країни заявило, що не бачить загрози з боку країн НАТО – навіть при збільшенні контингенту альянс не має "наступального потенціалу". Зате в новій військовій доктрині і "плані дій" особлива увага приділяється "гібридним загрозам" і злагодженій роботі відомств щодо запобігання "сепаратизму, тероризму і загрозам територіальній цілісності країни".
Ставки піднято, події набирають динаміку – січень і лютий в білорусько-російських відносинах обіцяють бути дуже "теплими" і наповненими яскравими подіями. Обидві країни всіма способами намагатимуться показати, як треба "любити" союзника.
