Після того як Віктор Медведчук фактично зійшов з політичної авансцени, його місце одразу ж зайняли Євгеній Мураєв та Ілля Кива. Саме з цими двома діячами нині асоціюють діяльність “п’ятої колони” в Україні.

Про російські сподівання на Мураєва, боротьбу з антиукраїнськими політиками та справжнє призначення спікера Киви – у ексклюзивному інтерв’ю сайту 24 каналу розповів незалежний політичний експерт Ігор Зарічний.

На що розраховує Кремль, роблячи ставку на Мураєва в ролі кишенькового прем’єра?

Інформація щодо ролі Мураєва може бути частиною інформаційно-пропагандистської кампанії Росії. Таким чином, агресор хоче додатково посилити дестабілізуючий ефект від повідомлень про вторгнення, яке от-от має відбутися.

Розглядаючи Мураєва, як потенційного кандидата на посаду глави маріонеткового уряду, Москва бере до уваги його доволі потужну медійність. Друга складова образу Мураєва як вигідного Кремлю обличчя підневільної України – відсутність якихось гучних скандалів, пов’язаних із його персоною. Він найменш зашкварений серед усіх проросійськи орієнтованих політичних гравців.

Імовірно, Путін розглядає когось із так званої “групи Медведчука – Рабіновича” всередині ОПЗЖ. Партія ж розкололася зараз на два табори.

Одні – за тісні стосунки з росіянами, ледь не до такої міри, щоб повернути Україну в сферу впливу Росії. Цю групу очолює зараз Рабінович, за відсутності Медведчука. А інші, на чолі з Бойком, дотримуються більш поміркованої позиції. Хочуть просто відновити добросусідські відносини з Москвою і таке інше.

Політики, які вісім років переконували нас, що Росія — наш друг, партнер, миролюбна братська країна і не сторона конфлікту, раптово вирвалися з України, як тільки з’явилися чутки про можливе російське вторгнення. Як так? Виходить, що найбільше її бояться ті, хто найбільше закликає до дружби з Росією? Пише Денис Казанський на своїй Facebook сторінці

З 2014 року ці люди стверджували, що в Україні фашизм, при владі жахливі радикали та русофоби. Але від «радикалів» чомусь ніхто не тікав. Сиділи тут усі ці чуваки з ОПЖ, мирно ходили до Ради, виступали в ефірі. І щойно пішли чутки, що тут можуть з’явитися їхні улюблені росіяни – одразу чомусь втекли. Дивно, чи не так? Фашистів вони не боялися, а від антифашистів із проломленою головою тікали.

При цьому в Білорусь чесно їздив лише Волошин. Інші – до гниливої ​​Європи, Ізраїлю та інших країн НАТО. Якийсь сюрреалізм. Люди роками кричать, що нам не треба НАТО, що в Україні є зовнішнє управління, але за першої ж тростинної (точніше, за перших чуток про можливе тростинне) – рвонули саме туди. Під крилом «зовнішніх адміністраторів» із «агресивного блоку».

Але самий кайф у тому, що незабаром всі вони полетять назад. І вдадуться, що нічого не сталося. Вони знову будуватимуть захисників народу. Вони скажуть своїм виборцям, що захищають їхні інтереси, турбуються за країну тощо. Але насправді ми бачимо, що ці люди плюють і на країну, і на виборців, і їдуть до країн НАТО першими, навіть коли ще небезпеки немає.
Я не можу уявити, хто міг повірити в ці дрібниці після всього, що сталося. Хто може голосувати за них?