Наші статті
Подобається

Порошенко і Яценюк визначилися зі стратегіями

25/11/2014     Автор: Яна Романська
Порошенко і Яценюк визначилися зі стратегіями

Сьогодні вже якось непристойно згадувати про роздані політиками відразу після голосування обіцянки підписати коаліційну угоду протягом кількох днів.

І річ не тільки в тім, що коаліційний бліцкриг зірвався, адже відпочатку мало хто вірив у його успішне проведення. Гірше те, що у президента і прем’єр-міністра, які контролюють партії-переможниці, скристалізувалися протилежні підходи до самого принципу організації функціонування державної влади в Україні.

Якщо вдатися до економічних аналогій, то і Порошенко, і Яценюк борються за впровадження різних моделей недосконалої політичної конкуренції. Петру Олексійовичу ближче модель монополістичної конкуренції, а Арсенію Петровичу — олігополії. Точніше сказати, ще буквально за день до волевиявлення Банкова розраховувала на чисту монополію, а в «Народному фронті» сподівалися хоча б на вільну конкуренцію, але плани довелося міняти буквально на ходу.

 

Олігополія прем’єра

Принципи, на яких Арсеній Яценюк бачить функціонування державної влади, зводяться до двох тез. Перша — всі політичні сили, що увійшли до коаліції, зобов’язані делегувати своїх представників у Кабінет міністрів. Друга — парламент і Кабмін — не місце для дискусій. В одному з ток-шоу прем’єр прямо сказав, що всі дискусійні питання повинні вирішаться у вузькому колі, «на трьох»: президентом, спікером і прем’єром, а Верховній Раді відводиться роль технологічного інструменту оформлення таких рішень. З урахуванням масованої кампанії «Турчинов — найкращий спікер за всю новітню історію», президенту в такому трикутнику буде відведена роль крайнього.

А тепер варто згадати основні риси олігополістичної моделі економіки. При олігополії на ринку діє кілька фірм, дуже залежних між собою, їх продукція радше є взаємозамінною. Рішення одного з олігополістів відразу впливає на прибутки і дії інших. Крім того, вхід на ринок украй ускладнений, а інформація про нього практично не доступна.

Легко переконатися, що перетворення «ринку державної влади» в олігополію і є стратегічною метою Яценюка і «Народного фронту». Спочатку «фронтовики» планували формат коаліції у складі трьох політсил: НФ, Блок Порошенка, «Самопоміч», але президентська сила долучила до переговорів Радикальну партію, і НФ, щоб якось зрівняти шанси, довелося покликати «Батьківщину».

Мотиви прем’єра цілком зрозумілі: він не довіряє парламенту в цілому. Політичні традиції українського політикуму такі, що депутати, навіть після повернення до Конституції 2004 року однаково схильні орієнтуватися насамперед на президента, а не на очільника виконавчої влади: адже у президента більше шансів втриматися на своїй посаді. А главу Кабміну підстраховує хіба що норма Основного закону, яка забороняє відправляти уряд у відставку протягом року після прийняття програми дій КМУ (ст. 87 Конституції), і це при тому, що в нинішній час «революційна доцільність» завжди може переважити законослухняність.

Змусити партнерів по коаліції розділяти відповідальність за роботу Кабміну (шляхом роздачі портфелів нехай і за квотним принципом, який дискредитував себе) і перевести процес прийняття рішень у закриті торги між першими особами держави — це і є олігополія за Яценюком.

 

 

Рубежі президентської оборони

Модель монополістичної конкуренції, навпаки, передбачає наявність великої кількості учасників ринку, які займають не дуже велику, але і не мікроскопічну його частку (у нашій аналогії мова про кількість депутатських фракцій і груп). При цьому не має серйозних обмежень на вхід і вихід з ринку, а учасники ринку можуть не зважати на реакцією конкурентів, змінюючи свою поведінку (лояльні депутати можуть підігрувати президенту, навіть не вступаючи формально в коаліцію).

За подібну модель президент, який вибудовує в парламенті «ешелоновану оборону» на випадок, якщо «Народний фронт» замахнеться на неприйнятні вимоги або, що також не можна відкидати, зірве коаліційний процес або з часом покине коаліцію. Розпуск ВР, обраної на позачергових виборах, протягом року заборонено (ст. 90 Конституції), тому є можливість не тільки сформувати коаліцію без НФ, а й спробувати встигнути довести її ефективність.

У першій «лінії оборони» — Радикальна партія і частково «Батьківщина». В Олега Ляшка більш ніж складні стосунки з Олександром Турчиновим і Арсеном Аваковим, зате прекрасні — з Сергієм Льовочкіним (а через нього ланцюжок зв’язків, у яких фігурує Дмитро Фірташ) веде безпосередньо до президентського оточення. Юлії Володимирівні, яку «обікрали» автори НФ, не звикати до укладання будь-яких політичних союзів. Наявність цих міні-фракцій в коаліції вже істотно розмиває олігополістичну модель, яку вибудовує Яценюк.

У «другому редуті» — депутатські групи, які, згідно з Регламентом ВР (п. 6, ст. 59), володіють правами фракцій. Наразі йдеться про реінкарнацію «групи Єремєєва» (в попередньому скликанні — «Суверенна європейська Україна») і «групи Хомутинника» («Економічний розвиток»). З останньою, до речі, зараз складається цікава ситуація: з одного боку, навряд чи варто заперечувати вплив на цей проект Ігоря Коломойського, з іншого — є відомості, що відносини дніпропетровського губернатора з пропрезидентською силою останнім часом помітно погіршилися. Але в будь-якому разі для моделі монополістичної конкуренції вільний «вхід і вихід» з ринку депутатських груп, сформованих з мажоритарників, підходить якнайкраще.

У «третій лінії» — поки ще не оформлена ідея про об’єднання мажоритарників-вихідців з ПР, які з низки причин не бажають пов’язувати своє політичне майбутнє з «Опозиційним блоком». Подейкують, що цей проект курирує Давид Жванія, котрий не пройшов до ВР, але з обойми «друзів президента» не випав. Роль координатора цієї поки умовної групи приписують колишньому губернатору Одеської області Едуарду Матвійчуку.

Ну і, нарешті, як недоторканий резерв президент може використовувати і «Опозиційний блок», під прапорами якого до парламенту прийшла група депутатів, орієнтованих на «тріумвірат» Фірташа-Бойка-Льовочкіна» й особисто Ріната Ахметова. З іміджевих міркувань, таку співпрацю особливо не афішуватимуть і не формалізують — залишається уважно стежити за результатами поіменних голосувань за ключові для Банкової питання.

 

 

І про принципи

Майже місяць коаліціади можна описати так: штучно створені політичні утворення штучно затягують підписання штучних документів. Так звана коаліційна угода, покликана чи то згладити, чи то замаскувати стратегічні розбіжності між лідерами НФ і БПП щодо процесу формування «політичного ринку», само по собі є документом необов’язковим, придуманим радше як набір потенційних приводів звинуватити партнерів-конкурентів у його недотриманні.

Насправді, коаліційна угода (і вже тим більше — «регламент коаліції») не згадується ні в Конституції, ні в Законі про Регламент ВРУ. Тут цілком доречна думка, що письмові угоди — список приводів договірних сторін не довіряти одна одній.

Якщо дозволити собі помріяти про те, що політики коли-небудь навчаться поважати власних виборців, то процес створення коаліційної угоди навряд чи займе більше півгодини: для цього буде достатньо вписати в неї положення передвиборних програм, які збігаються і з якими партії виграли вибори. І це не кажучи вже про те, що документ, передбачений Конституцією — Програма дій Кабінету міністрів, як нам ще доведеться переконатися, відрізнятиметься і від програм, і від самої коаліційної угоди. Стежте за руками.

 

Кай Кіт

За матеріалами  Коментарі

 



Коментарі