23-річний ветеран третього окремого полку спецназу з Кіровограду пережив таке, що мало кому вдавалося. Роковим для вже досвідченого “кіборга” став перший день останнього перемир’я під Дебальцевим. Стікаючи кров’ю, замерзаючи та потерпаючи від жаги та голоду він протримався четверо діб, сподіваючися дочекатися своїх.
Вадим навчався в Київському будівельному технікумі. Одного дня хлопець отримав повістку й наполіг, щоб його оформили у частину, яка була недалеко від дому.
– У той час армія розвалювалася й було багато проблем, але мені дуже пощастило, – згадує Вадим, – я служив з чудовими хлопцями, які так само як і я, вирішили після закінчення першого контракту підписати наступний. Я дуже любив стрибки з парашутом, навчання й для мене зовсім не пусті слова: “Є така професія, як Батьківщину захищати”.
Коли майбутньому спецназівцю було лише 5 років, мати – Наталя Вікторівна розлучилася з чоловіком. З тих пір хлопчик став у родині єдиним чоловіком, захисником мами. Мати Героя – звичайна вчителька, а батько- звичайний механік. Пізніше мати вийшла заміж вдруге й у Вадима з’явився вітчим, який служив в міліції. З вересня минулого року бійця відправили захищати донецьке летовище. У той час тих, хто там воював ще не називали “кіборгами”. Саме там Вадим отримав своє перше поранення. Куля ввійшла в груди з лівого боку, трохи нижче ключиці. В Дніпропетровському шпиталі зашили рану й зупинили запальний процес. Вже “кіборгом” через півтора місяці знову повернувся в свій підрозділ, а в лютому його разом з іншими бійцями відправили захищати від російських загарбників Дебальцеве.
– 16 лютого під час останнього перемир’я, наш БТР вів колону з Дебальцево у Артемівськ, – згадує боєць, – при виїзді з міста нас почали обстрілювати. Думаю, що вистрілили скоріше за все з ручного гранотомету. Один з снарядів залетів усередину, мені відразу відірвало руку. Броньована машина проїхала ще трохи, а потім зупинилася. Ми з хлопцями вибралися з неї. Далі, я майже не пам’ятаю, що було навколо, проте у той час, я дуже добре розумів, що треба добігти до придорожньої посадки. Мені – це вдалося, я впав десь в кущах, там і пролежав кілька днів. – Розповідає Вадим. – В ті ночі і дні був мороз, так, я був взутий в берці, – теплі черевики, але я лежав на землі, не рухаючись. Ще, коли був в машині, хотів ввести обезболююче та шприц випав з руки. Коли вже прийшов до тями в кущах, дістав джгут, але через те, що був в бронежелеті не зміг дотягнутися до плеча, щоб його затягнути.
Далі, все було немов в тумані. Іноді Вадим приходив до тями. Чув якісь постріли. Пізніше боєць дізнався, що це розстрілювали їхні війська, які 18 лютого виходили з Дебальцевого. В Героя не було сил покликати когось на поміч. Проте усе одно до останнього сподівався, що його знайдуть живим. В ці дні Вадим жував сніг замість води, адже йому дуже хотілося пити.
19 лютого бійця знайшли патрульні “ЛНР”. Вони відразу ввели обезболююче, дали напитися води й відвезли у Луганську лікарню. У той час на телефон матері Вадима почали надходити дзвінки.
– Спочатку подзвонила якась жінка, – розповідає Наталя Вікторівна. – Казала про те, щоб я думала, як буду сина викупати. – Потім лікар швидкої. Трохи пізніше з телефону медсестри подзвонив Вадим. Він сказав лише два слова: “Мама, я живий”. Далі трубку взяла медсестра й пояснила, якщо я не заберу Вадима якомога скоріше, то за ним прийдуть бійці “ЛНР”. Я дуже злякалася, подзвонила до воїнської частини сина.
Перемовини про звільнення важкопораненого бійця вели представники Союзу ветеранів Афганістану Луганської області і згодом пораненого передали через представників ОБСЄ. Наталі Вікторівні дуже важко було змиритися з тим, що сталося, але слова сина:
– Давай вчитися далі жити з тим, що є, – висушили її сльози й додали сил та мужності аби спробувати витримати й хоч якось змиритися з тим страшним лихом, яке пережив її син. Вадим дуже просив прапор підрозділу спеціального призначення та в реанімації його не дозволили повісити.
Тому мати Героя привезла сину маленький, на якому розписалися друзі бійця.
– На жаль, у Вадима постраждали не лише ступні, але й голені, – каже Наталя Ісаєнко, завідувачка гнійно-септичною реанімацією столичного центру термічних травм та пластичної хірургії київської клінічної лікарні №2, – є відмерші частини шкіри. Та ми не здаємося й б’ємося за кожен сантиметр постраждалих тканин. Але некроз дуже глибоко уразив ступні й те лікування, яке ми проводили не дало ефекту. Мені дуже боляче говорити, що цьому молодому бійцю, який залишився без руки, ми ампутували ще й обидві ступні.
Родина Героя вже почала збір коштів на придбання трьох протезів для Вадима. Будь-ласка, не залишайтеся байдужими.”
Номер картки ПриватБанку 5168 7420 2080 3460.
Одержувач Вадим Довгорукий. Зв’язатися з мамою Героя можна за телефоном (066) – 825 – 44 – 26.
// Інна Орлова