ZsqqmB9yHY8

Погодьтеся, що будь-які переконання себе, що війна заради захисту допустима, не гарантують чистого сумління. Військові дії завжди передбачають насилля та смерть. Виправдовуючись тим, що загарбники інші, ми все одно не можемо бути певні, що чинимо морально. Внутрішні змагання зі своєю духовною частиною наштовхують на ряд запитань. Чи буває безгріховна справедливість на війні? Чи церковні служителі відіграють роль духовних лікарів? Чи церква може взяти в руки зброю?

Майдан і війна, звичайно, абсолютно різні події, проте саме вони похитнули релігію країни. Події захоплення Криму, АТО змусили Церкву передивитися своє ставлення до віри. Останній рік призвів до кризи Церков, що, в свою чергу, забезпечило їм розвиток. Яка ж місія священників під час війни, яка позиція Церкви, як зброя та віра можуть бути пов’язані?

Під час Майдану у Михайлівському монастирі був польовий шпиталь. Ось так проявляли свою позицію монахи. А все тому, що прийшов той час, коли церкви повинні наново створити свою думку щодо війни та миру. Здорова Церква мусить реагувати на потреби людей, це головна її мета. Найстрашніший гріх в такому випадку – байдужість. Війна – поле для множення та процвітання егоїзму. Церква повинна ж розвивати любов та закликати до допомоги іншим.

Церква зазнала кризи через надмірний пацифізм та відсторонення від політичного життя. Драма держави – це драма і Церкви. Солідарність, підтримка громадян – головна мета віри. Якщо ж церква залишиться осторонь від того, що болить парафіянам, то вона стане непотрібною. Релігія – еталон, на який варто рівнятися. Церква поза державою, десь у кущах, не варта нічого.



Щодо ситуація в АТО: «Люди на фронті потребують Спасіння і готові прийняти Євангеліє. Атеїстів там майже немає. Їхні серця стали озлобленими. Ми говоримо, що вами не мусить рухати ненависть до ворога, а стимулом має бути любов до Батьківщини. Але не всі готові прийняти ці слова», — поділився пастор.

Усі релігійні служителі запевняють, що захист своєї землі – честь і потреба, а не гріх. Проте, не поспішайте судити людей ні за те, що вони роблять, так і ні за те, чого вони не роблять. Служителю, в свою чергу, потрібно просто бути поруч з військовими, не заважати їм виконувати свій обов’язок, бути гнучким та служити для всіх.

Головна битва завжди йде в людських головах. Ідеологія здатна замінити Бога, а люди несуть свої «вчення» у маси. Проповідники зобов’язані тлумачити те, що відбувається, пояснюючи, як на це потрібно реагувати. І тоді, коли буде присутня норма разом з практикою – буде розуміння того, як треба чинити згідно з бажанням Бога. Священники повинні бути поруч, адже аполітична позиція куди більш байдужа.

Церква здатна на більше. Як мінімум, вона змогла мобілізувати тисячі волонтерів і десятки священнослужителів. На тлі пропаганди, інформаційної омани та словоблуддя, церква має стати осередком правди. Поле війни потрібно сприймати, як поле відновлення, місії та прощення. Напротивагу озлобленню церква мусить сіяти любов та милість. Проповідувати вірність та надію, замість зради та відчаю. Наступати на байдужість чуйністю.

В критичні моменти Церква має бути не проти людей, не близько з людьми, не за людьми, а бути ЛЮДЬМИ, щоб служити своїй Україні.

 

Автор: Валентина Рущак