“Перегрупування” підрозділів РФ в Харківської області була звичайним відступом і втратою раніше захоплених територій, заявив російський опозиціонер і правозахисник Марк Фейгін. Деокупація практично всієї Харківської області вплинула на громадську думку в РФ. Про це він заявив в ході інтерв’ю Главреду, відповідаючи на одне з запитань читачів.
Громадськість в шоці і що стосується Путіна, то він на питання журналістів в Самарканді про те, чи знає він про деокупацію Харківської області, стан фронту, відповів: “Подивимося”. Що він там подивиться – я не знаю, – говорить співрозмовник.
Разом з тим він звернув увагу на істерику російських пропагандистів, які нервово відреагували на втечу окупантів з Харківщини, що може негативно позначитися на перспективах мобілізації в РФ.
Все це – середовище, контрольоване з Луб’янки, десь кероване, десь ні, але настрої у військах відповідні. Тому що [у російських військових] виникає питання – що ми тут обороняємо, якщо перспективи найсумніші. Під Харковом так само міркували – вони думали, що місто захоплять, але в результаті втратили Балаклію, Ізюм і зараз незрозуміло що відбувається з Кремінною і Лиманом. Тобто це справляє саме негативне враження на солдатів і особливо перспективу добровільно-примусової мобілізації, – додав Фейгін.
Водночас колишній командир другої роти 24 батальйону «Айдар» євген Дикий зазначає, що після “чуда на Харківщині” ми за якісь тиждень-два перестрибнули із умовного 1943-го (тобто із часу протистояння армій, в якому нам вже були очевидні проблиски майбутньої перемоги та те, що час загалом працює на нас, але це все ще не було очевидним ні нашим опонентам, ні навіть значній частині наших союзників) у очевидний та загальновизнаний (останнє можливо найважливіше) 1944-й – рік, коли “рейх” ще пручається, відчайдушно шукає шляхи переламати ситуацію, здатний ще створити багато проблем, але загальний підсумок війни вже очевидний всім і не викликає сумнівів по обидва боки фронту.
Психологічно та політично кінець вересня відрізняється від середини серпня не менше, ніж березень від квітня.
Навесні після “дива під Києвом” світ повірив в те, що ми можемо не програти росії. Але лише тепер більша частина світу нарешті прийняла для себе можливість нашої перемоги, в яку донедавна вірили майже виключно самі українці.
Так само можливість нашої перемоги нарешті усвідомили у кремлі.
Тепер дії і наших ворогів, і наших союзників будуть визначатись саме цією перспективою. І це величезний здобуток ЗСУ, попри те, що за нього нам всім доведеться заплатити окрему додаткову ціну.
Такого ефектного розгрому, як на Харківщині, очікувати більше не варто. Ворог вчиться на помилках, і швидше за все подальший наступ відбуватиметься не як під Балаклією та Ізюмом, а як на Херсонщині – з дуже важкими боями проти добре окопаного ворога, за спиною якого стоять кадировські “заградотряди”, мотивуючи до запеклого опору. В кращому разі на Луганщині та Запоріжжі може вийти щось середнє між Харківським проривом та Херсонським повільним протисканням. Буду дуже радий помилитись у цьому прогнозі, але краще переоцінити ворога, аніж недооцінити (приклад росіян в цьому сенсі дуже показовий).
Можливість стрімкої перемоги обмежують також два інші фактори – брак “важкого заліза”, яке лише зараз, ПІСЛЯ Харківської перемоги, нарешті почне надходити у потрібних масштабах (адже до того його дуже “дозували” із розрахунку швидше на стримування РФ, аніж на тотальний розгром) – і вкрай несприятлива погода. Осінь очікується дощова, а мало що так заважає просуванню вперед, як багнюка, непрохідна для бронетехніки.
Загалом же очікувані проблеми – плата за Перемогу, яка від сьогодні стала ще ближчою та невідворотнішою. Ми продовжуємо жити за канонами страшної комп’ютерної гри, де перемога на кожному “левелі” дається дуже дорого і непросто, і в якості “винагороди” відкривається наступний “левел”, із ще страшнішими монстрами
Тож готуємось гідно прожити осінь та зиму “нашого 1944–го” – а там попереду весна, і наш “прапор над Рейхстагом”.
