Приватизація заводу “Більшовик” перетворилася на історію з гірким присмаком замість того, щоб стати моментом тріумфу. Фонд держмайна фактично здався перед олігархами, які “розіграли” комбінацію.

Держмайно стало фундаментом, на якому збудували свої багатство та політичний вплив усі олігархічні клани України. Вони не вигадували стартапів та починали свій бізнес не з гаражів, а з походів по кабінетах чиновників, щоб “купити” найкращі умови.

Про це йдеться у програмі “Чесна політика” на 24 каналі.

За 30 років незалежності Україна мала лише декілька прикладів конкурентної приватизації. У 2004 році завод “Криворіжсталь” продали олігархам Віктору Пінчуку та Рінату Ахметову за 800 мільйонів доларів.

У 2006 році, після Помаранчевої революції, його повернули державі та повторно приватизували в 5 разів дорожче. Мовиться про 4,2 мільярда доларів. Новим власником став відомий міжнародний холдинг.

Історію продажу “Криворіжсталі” вже не вийде повторити, тому що держава просто більше не має об’єктів схожих масштабів.

Завод привабливий розташуванням

Нещодавно в Україні відбулася приватизація державних акцій заводу “Більшовик”. Єдиний чинник привабливості активу – це земля неподалік центру, яку можна забудувати.

Працювати над промисловим виробництвом на золотій землі нелогічно та невигідно. Саме тому потужності винесуть у цехи у Жашкові. Київські території ж перетворять на урбаністичний простір.

Нагадаємо! За подібною схемою у часи Віктора Януковича столичний забудовник Василь Хмельницький купив Київський мотоциклетний завод. Його корпуси знесли, а на їхньому місці був комплекс офісів та житлових будинків INIT.City.

У результаті Хмельницький вирішив застосувати аналогічну схему і навколо “Більшовика”. Його називали переможцем приватизації задовго до того, як відбувся конкурс.

“Неочікуваний” переможець

За цей об’єкт не сталося серйозної конкуренції, а найкраща ціна не була заплачена. Чому? Декілька років тому 5 корпусів на території заводу були “відчужені” від держави в результаті використання рейдерських схем.

За спритниками, які встигли влізти ще до приватизації, також стояв Хмельницький.

Це і був поворотний момент в історії. Це означало, що покупець на майбутній приватизації мав не тільки заплатити найвищу ціну, але і якось домовитися з орендарями. Вони мали міцний дах.

Що було далі? Після відчуження цехів почалася “карусель” судових процесів. Це означає, що будь-який інший претендент, якби в’язався на аукціоні у купівлю акцій заводу, насправді купив би “квиток” на війну.

Фонд держмайна не зміг переконати незалежних інвесторів брати участь у такій приватизації. Загалом і сталося. Приватизація заводу “Більшовик” закінчилася мінімальним збільшенням вартості об’єкту.

Тепер про погане! Певна група людей системно працювала на те, щоб відлякувати потенційних покупців. Мовиться про суди, протести тітушок та договори оренди, які на десятиліття вперед укладали екскерівники заводу на користь певних компаній. У результаті ціла низка потенційних інвесторів відмовилася грати в цю гру.

Державна машина виявилася безсилою проти скоординованих дій групи осіб, які фактично протидіють успіху проєкту великої приватизації.

На конкурентному аукціоні з великою кількістю по-справжньому зацікавлених учасників можна було б залучити набагато більше грошей до бюджету. Десь у 2 рази більше.

Самі торги тривали лише декілька хвилин. Зробили 2 підйоми ціни. Компанії Хмельницького, Іванова та Хомутинніка зробили по одній мінімальній ставці. Компанія Черновецького виступила у ролі статиста і не зробила жодної ставки.

Чи могла держава і далі боротися, щоб прибрати недобросовісних орендарів, очистивши у такий спосіб актив від токсичних обтяжень? Могла.

Ця війна могла тривати нескінченно довго і з непередбачуваним результатом. Юристи олігархів виявилися набагато мотивованими, аніж представники Фонду держмайна.