Спікер парламенту Дмитро Разумков більше не партнер, а конкурент президента Зеленського. Він будує свої окремі відносини з олігархами та депутатами і робить це наперекір Офісу Президента, явно прагнучи самостійної політичної кар’єри.
Головний конфлікт 2020 року відбувався непублічно, а частина громадян навіть не знає про його існування. Детальніше про це йдеться у відеоблозі “Чесна політика” на 24 каналі.
Мовиться про протистояння між спікером парламенту Дмитром Разумковим і президентом Володимиром Зеленським, де голова Ради обрав шлях побудови свого власного політичного майбутнього ціною відносин з людиною, яка привела його у це крісло.
Але таке часто трапляється в українській історії. Президенти мають звичку власними руками вирощувати собі проблеми. Пригадайте, як президент Ющенко з тріумфом обрався після Помаранчевої революції, але потім виявився заручником власного благородства.
Він допустив ключову помилку свого президентства в перший же день перебування на посаді, коли запропонував Юлію Тимошенко на пост прем’єр-міністра.
Так, Ющенко виконав таємний меморандум, укладений до виборів. Але власноруч випустив на політичну галявину свого головного конкурента при владі.
Схоже, що свого головного конкурента Зеленський “виростив” також власноруч, коли у 2018 році запропонував маловідомому політтехнологу Разумкову спочатку стати речником виборчої кампанії, а потім очолити виборчий список та стати головою парламенту.
Зараз, коли минув рік після вступу на посаду, Разумков веде самостійну гру, саботує ініціативи Зеленського та вибудовує особисті відносини з олігархами. Все з прицілом на те, аби продовжувати власну політичну кар’єру вже після закінчення повноважень чинного президента.
В основі лінії поведінки Разумкова – уникати будь-яких конфліктів. Це перетворило його на гальмо швидких перетворень.
Першим публічним проявом того, що між Зеленським та Разумковим пробігла чорна кішка, стало інтерв’ю спікера Ради проросійській телеведучій Наталії Влащенко на каналі Ахметова.
Сам президент Зеленський не втратив нагоди показати суспільству, що більше не розглядає Разумкова людиною з близького кола.
Так, коли все вище керівництво держави перебувало на самоізоляції через коронавірус, в черговому відео президент немов телемарафон передавав слово членам своєї команди, які також хворіли вдома.
У цьому відео знайшлося місце для першого віцеспікера Руслана Стефанчука, але не знайшлося для Дмитра Разумкова.
Ще раніше партія “Слуга народу” відмовилася підтримати на виборах мера Миколаєва брата дружини Разумкова. Через це він був змушений балотуватися від ОПЗЖ та програв.
Протистояння набуло публічних рис, коли в кінці жовтня Конституційний Суд виніс рішення про знищення системи електронних декларацій чиновників.
На противагу рішенням РНБО Разумков створив у парламенті робочу групу щодо замороження кризи, яка включала в себе самих її авторів – депутатів від проросійської партії ОПЗЖ. Запропонований законопроєкт жодним чином не створював проблем суддям КСУ.
В історії з КСУ, на відміну від Зеленського, Разумков обрав традиційну модель поведінки “за все добре та проти всього поганого”, уникаючи зіткнень з інтересами груп впливу та тримаючи статус-кво.
Разумков зібрав навколо себе групу “слуг народу”, серед яких – декілька впливових керівників комітетів. Він намагається будувати паралельний канал комунікації з усіма гравцями в Раді – від “Голосу” до ОПЗЖ.
Але якщо на початках вибудовування Разумковим своєї лінії залишалося непомітним, тепер він напряму саботує ініціативи Офісу Президента.
Як це сталося з намаганнями Зеленського призначити Вітренка на посаду міністра енергетики – першого віцепрем’єра. У підсумку особисто Разумков, а також орієнтована на нього група депутатів, не підтримали це рішення.
Хоча батьки Разумкова та Вітренка товаришували, бувши ідеологічними опонентами, їхні діти тепер сповідують схожі ідеологічні цінності, але конкурують за статус нових лідерів.
Для Разумкова було логічно збивати Вітренка з посади, розуміючи, що він втратить монополію бути альтернативним центром впливу. Адже Вітренко, потрапивши до влади, відразу стане точкою консолідації груп всередині “слуг народу” завдяки своїм лідерським якостям.
Разумков у грі проти Вітренка був солідарним з інтересами Ахметова, за що миттєво отримав декілька прямих ефірів на телеканалі олігарха.
Власник ДТЕК, не приховуючись, виступав проти Вітренка. Розуміючи, що він не буде терпіти той статус-кво, коли всю енергетику підпорядкували інтересам цього олігарха.
Проти Вітренка виступила і група, пов’язана з Іллею Павлюком. Він сам не депутат, але завів в Раду племінника та ще 20 мажоритарників, переважно з прикордонних областей, де є митні пости. Вони не раз підігравали Ахметову, зокрема, коли голосували ренту на видобуток залізної руди.
Зеленський сприйняв провал Вітренка в Раді як особисту образу, коли тільки 3/5 фракції “Слуга народу” проголосували за кандидата. Адже це поставило під сумнів суб’єктність президента та його лідерство в нинішній конструкції влади.
Глобально причина нинішнього конфлікту полягає в хибному прочитанні постаті Разумкова. Зеленський йшов на вибори президента 2019 року як позасистемний кандидат, декларуючи намір привести до влади таких же політиків.
Але Разумков – не позасистемний. Це частина системи, при чому дуже спраглої до влади. Він шукав будь-якої можливість побудувати кар’єру, не гребував “Молодими регіонами” Януковича та роботою на Сергія Тігіпка.
У підсумку крісло спікера стало для нього втіленням мрії та точкою старту. Тобто він поводиться відповідно до алгоритму не позасистемного, а якраз системного політика. І будує своє майбутнє, використовуючи можливості, які дає посада.
Але це напряму суперечить інтересам Зеленського у проведенні перезавантаження політики. І замість партнера в цьому він отримав під боком конкурента. Разумков для Зеленського – це те ж саме, як Тимошенко на посаді прем’єр-міністра для Ющенка.
Все це не означає, що Зеленський не допускає своїх помилок. І, не звільняючи заступника свого офісу Олега Татарова, президент втратив підтримку антикорупційних активістів, коли ті пристали на його бік в історії з Конституційним Судом.
