22-річний Владислав Зубенко, який став Героєм Небесної сотні, захоплювався реконструкцією середньовічних боїв, тому, їдучи з рідного Харкова до Києва, для захисту взяв металеві наколінники, передає Корупція.Інфо.
Портрет Владислава Зубенко зустрічає всіх, хто приходить на 13-е харківське кладовищі. Юне обличчя уважно дивиться через прути огорожі. Неможливо не звернути увагу на фотографію молодої людини в … лицарських латах. Саме цей знімок завдано на чорну мармурову плиту пам'ятника. Двома руками Владислав стискає меч. У лютому 2014 року йому було 22 роки. Він приїхав до Києва на Майдан 19-го ввечері, і пробув там всього кілька годин. 20-го вранці він був поранений … Як виявилося пізніше, смертельно …
У труну синові ми поклали лицарський меч і залитий кров'ю прапор України, який був у нього під курткою, коли його поранили на Інститутській в Києві 20 лютого 2014 року
Батько Владислава Віталій Володимирович гідно живе зі своїм горем. Ми розмовляли з ним в квартирі, яку він отримав після загибелі сина. Чоловік робить в ній ремонт своїми руками.
І хоча стіни ще голі, а підлоги не настелені, видно, що тут буде затишно і красиво. Тут немає жодної фотографії Владислава, батько не носить з собою нічого, пов'язаного з сином. Хіба що в петлиці піджака – значок "Небесна сотня" … "Знімки є в будинку моїх батьків, де ми жили з сином, – каже батько. – Мені важко постійно бачити його обличчя. До цього горю звикнути неможливо, час не лікує" …
"МАШИНА ЗУПИНЯЄТЬСЯ, ВІДРАЗУ злітає ВОРОН І починає крутитися НАД НАМИ … ТАКЕ СТАН мене накрило … ЗРОЗУМІВ – ВСЕ! СИН ПОМЕР"
– Коли син збирався їхати на Майдан, я йому допомагав, не сперечався, якби почав зупиняти, забороняти, ми б тільки поскандалили, і він все одно поїхав би, але в якому настрої? – розповідає Віталій Зубенко. – Тому я переступив через свої емоції і постарався давати слушні поради. У сина була військова форма – під час навчання в університеті він займався на військовій кафедрі. Так я йому сказав, що не потрібно її брати, щоб не було до чого причепитися. Тому він взяв спортивний комбінезон. Ні у кого з його знайомих не було каски – ні будівельної, ні мотоциклетної. Владислав з дідусем навіть на горище залізли в пошуках якої-небудь каски. Чи не знайшли … Кажуть, що син приїхав на Майдан з лицарськими латами замість бронежилета. Насправді було не так. Він взяв тільки металеві наколінники. Решту залишив вдома. Саме за цими наколінників я впізнав сина на відео з Інститутської, яке виклали вже після його смерті.
Після цих слів батько довго мовчить, дивиться в одну точку. А потім продовжує:
– Це було вражаюче. На відео чітко було видно момент, коли куля входить в тіло мого сина … На тих кадрах Владислав ні ідентифікований. Я повідомив, де він, і його підписали. Це було важливо для слідства.
– Пам'ятайте, з якими почуттями дивилися це відео в перший раз?
– Я шукав і переглядав всі відео з Інститутської, – відповідає Віталій. – Мені важливо було побачити, де і як був поранений мій син. І таким чином допомогти слідству покарати тих, хто стріляв і тих, хто віддавав наказ стріляти в мітингувальників.
– Чому Владислав вирішив їхати в столицю?
– Ми всі спостерігали за тим, що відбувалося на Майдані, а син ще й регулярно бував в центрі Харкова, на нашому міському Майдані, – відповідає батько. – Але в середині лютого стало ясно, що ситуація загострюється. Тоді він і сказав, що потрібно їхати до Києва. Мовляв, Харків нічого не вирішує. 18 лютого Владислав виїхав з іншими хлопцями машиною. На наступний день вранці відзвонився, сказав, що на місці, що вони відпочинуть і будуть пробиватися на Майдан. Незрозуміло ж було, що там на підходах … У другій половині дня вони вже були на Майдані, зареєструвалися в якійсь сотні і пішли відпочивати. Я всю ніч дивився телевізор, переживав, що там відбувається. У два-три години ночі штурм Майдану припинився. Я подумав: слава Богу, мого сина там не було. Я ж думав, що війська відтягли, тиск знизився. Після цього заснув. Передчуттів у мене ніяких не було … Зовсім.
Прокинувся годині о дев'ятій. Відразу ж включив телевізор. А там … Стрілянина на Інститутській. Я відразу ж почав дзвонити Владиславу. Раз за разом. Він не брав трубку. На якийсь вже численний раз мені хтось відповів: ваш син поранений, назвали номер лікарні, куди сина відвезли. Я тут же виїхав до Києва.
Перше ж питання, яке задав лікаря: наскільки серйозно Владислав поранений? Мені пояснили, що довелося видалити частину печінки, зачеплена нирка. Наскільки все це небезпечно? -уточнял я. Лікар поцікавився: ви курите? Так. Ось якби курив і ваш син, у нього саме стільки цих органів могло постраждати від поганої звички.
Знаєте, тоді я на сто відсотків був упевнений, що син виживе. Це навіть не розглядалося, навіть питання такого не поставив жодного лікарям. Знав: буде жити!
Мені дозволили заходити в реанімацію. Син прийшов до тями після операції. Я йому розповів останні новини, що Яник втік. Сказав: ви перемогли. Він посміхнувся, стиснув мою руку.
А через кілька днів пізно ввечері, коли я вже пішов з лікарні, мені зателефонував лікар і сказав, що почалося загострення. Виявилося, прибрали не всі пошкоджені тканини, відновився запальний процес. Терміново викликали професора. Владислава ввели в медичну кому. І ось тоді я зрозумів, що більше вже нічого змінити не можна, на небесах прийнято рішення … Не знаю, чому так подумав, але це було чітко і ясно …
Не знаю, як примудрився пропустити два телефонних дзвінка. Але коли передзвонив, мені сказали, що сина перевозять в Інститут серця. Я зловив таксі і помчав слідом. Пам'ятаю, машина зупиняється, тут же злітає ворон і починає кружляти над нами … Такий стан мене накрило … Зрозумів – все! Влад помер … Так мені лікарі і сказали. Що відбувалося далі – не розумів …
– З тих пір ви не їсте себе, що потрібно було сина зупинити будь-яку ціну …
– Я б не зміг цього зробити. Але знаєте, мало кому в двадцять років вдається увійти в історію. Мій Владислав зробив більший внесок в історію нашої країни, ніж багато сімдесятирічний. Бог його винагородив. Його життя, хоч і коротка, пройшла не дарма. Я однозначно завжди пишаюся сином. Адже він не просто в той ранок 20 лютого йшов по Інститутській. У той момент, коли його поранило, він прикривав щитом іншої людини, якого несли на носилках. Швидше за все, той уже був мертвий, але вони могли цього не знати. На відео є момент, коли несуть вже мого сина. Дуже шкода, що на суді показали відео, на якому не видно момент поранення Владислава і його падіння на асфальт. Але є запис, коли його вже несуть пораненого. Правда, які б кадри ні показали, це нічого вже не змінить …
– Відомо, куля якого калібру поранила Владислава?
– Так. 5.45. Їх використовували "беркутівці", які тоді стріляли по мітингуючих.
"ВЛАДИСЛАВ ВНУТРІШНЬО ВІДЧУВАВ себе лицарем"
– Коли ваш син зайнявся реконструкцією лицарських боїв? Чому саме таке захоплення?
– Навіть не знаю, з чого це почалося. Але він захопився реконструкціями ще в 2010-2011 роках. У нього в душі все це було. Хоча він за своїми габаритами в лицарі не підходив – був дрібніше всіх інших в клубі "Князь". Там хлопці були вище, могутніше. Але Владиславу все це так подобалося, що він навіть виступав в поєдинках. Наполіг і виступав. Він просто внутрішньо відчував себе лицарем. Лати, всі ці атрибути лицарів хлопці робили в майстерні собі самі, підганяли. Синові подобалося все це мені показувати. Було видно, що він щиро захоплений.
На реконструкцію лицарських боїв куди тільки син ні їздив. І на Західну Україну, і в Польщу. Турніри влаштовувалися на території старовинних замків. В інтернеті є відео таких змагань за участю Владислава.
– Коли у Владислава прорізалося почуття справедливості, яке змусило його виходити на Майдан в Харкові, поїхати до Києва?
– Думаю, ще під час навчання в інституті. Коли Владислав закінчував школу, ми ніяк не могли вирішити, де ж йому вчитися далі. На старий Новий рік були в гостях у хрещеного сина. І там прийняли рішення йти на залізницю. Це одне з найбільш стабільних місць в країні. Школу син закінчив із золотою медаллю, тому в харківську залізничну академію надійшов легко. Під час навчання син зрозумів, що хоче викладати. Академію він закінчив з червоним дипломом. І коли сказав викладачам, що хотів би вчитися далі в аспірантурі, йому відповіли прямо: всі місця вже розподілені. Це його сильно підломилися. Владислав б зрозумів, якби його не взяли через проблеми з навчанням. Але ж тут все вирішив блат … Це було перше тяжке зіткнення з несправедливістю. Тоді син почав шукати роботу і влаштувався контролером на турнікеті на станції Лосєва. Це Владислав сприйняв нормально, говорив, що це перший крок в кар'єрі.
Популярне: Відтепер діти вчитимуться до липня: Міністр МОН визначила тривалість навчального року
Син швидко вбирав все нове, був цікавим. Правда, домашні завдання робив класу до п'ятого-шостого, а потім з усім справлявся в класі. Все у нього виходило. Брав участь у всіх олімпіадах, приносив школі нагороди.
Син швидко вбирав все нове, був цікавим. Правда, домашні завдання робив класу до п'ятого-шостого, а потім з усім справлявся в класі. Все у нього виходило. Брав участь у всіх олімпіадах, приносив школі нагороди.
А виховував я синів з дитинства так, що вони знали – приймати рішення потрібно самим. Це в школі давалося взнаки. І Владислава, і Тихона викладачі називали примхливими і честолюбними. При цьому старший син завжди представляв школу.
В інтернеті є відео виступу Владислава на харківському Майдані. Він виголосив такі слова: "Ви повинні не забувати, щоб змінити весь світ, треба починати з себе, треба вдосконалюватись, ставати розумнішими, читати хороші добрі книжки! Займатися спортом, єдиноборствами. Використову цей запал Майдану, щоб стати кращим, гідним Нашої країни, сильним, розумним і чесним. Слава Україні! "
– Коли в академії Владислав жорстко зіткнувся з системою, він ще й моє життя проаналізував, – продовжує Віталій. – Так одного разу мені і сказав: "Ти багато працював, чесно, а результат який? Толком нічого не заробив, тебе звільнили, грошей особливо немає, тому що завжди працював на когось. Так бути не повинно. Пиотрібно ламати таку систему".
– Вас не образили такі різкі заяви сина?
– Анітрохи. Навпаки, стало радісно, що він все це зрозумів в юному віці. Це давало надію, що він зможе добитися набагато більшого, ніж я.
А ще син почав говорити по-українськи, хоча вдома ми завжди спілкувалися російською. Але під час Майдану він познайомився з дівчинкою, і я чув, що по телефону він говорив з нею на українській. І потім став все більше говорити саме державною мовою.
Батько Владислава виступав в суді у справі розстрілу майданівців, який вже півтора року йде в Києві. Під час пам'ятних днів з іншими рідними загиблих хлопців зустрічається з президентом країни, генеральним прокурором, усіма, від кого залежить з'ясування правди.
– Я хочу бачити і знати, що все робиться правильно, – каже батько. – Правда, у кожного з нас свої уявлення про правильність. Луценко (Генпрокурор Юрій Луценко. – Ред.) По-своєму бачить судовий процес, Горбатюк (Сергій Горбатюк – начальник Департаменту спеціальних розслідувань ГПУ, – Ред.) По-своєму … І я не можу сказати, хто з них прав. Кожен по своєму. Але в даний момент я хочу дочекатися і почути вирок "беркутівців", які проходять у справі і знаходяться у в'язниці. Коли це станеться, коли ми почуємо вирок, це стане базою для наступного кроку і пред'явлення звинувачень їх командирам, а потім і вищим керівникам. За великим рахунком мені не потрібні "беркутівці", я хочу, щоб була покарана верхівка країни, люди, які віддавали накази розстрілювати наших дітей. Але без процесу над виконавцями наказів неможливо домогтися справедливості на більш високому рівні.
Коли говорять про те, що процес затягується, що час йде, а так ніхто і не покараний, я не вірю, що теперішнє керівництво країни і всі політичні сили можуть піти на те, щоб злити всю цю ситуацію. Це вже неможливо. Якщо ж таке станеться, тоді точно буде третій Майдан. Хто конкретно винен в загибелі мого сина? Система, яку він довбав. І злюся я саме на ту державну машину.
– Я до сих пір не вірю, що Владислава немає, – дивиться крізь мене батько. – Буває, їду в автобусі і раптом наче бачу сина. А це просто хлопець схожий … Я тому прибрав з чільних місць речі і знімки сина. Дуже боляче постійно дивитися на них. Чи часто їжджу на кладовищі? Навіть не знаю. Декілька разів на місяць буваю …
Лицарські лати Владислава і деякі його речі ми віддали в Історичний музей Харкова, дещо буде і в київському музеї. Зараз розумію, що ми зробили помилку. Не потрібно було класти прапор України в труну синові, потрібно було його зберегти. Коли Владислава поранили, у нього в комбінезоні був прапор, його повністю залило кров'ю. Ось його ми і поклали в труну разом з мечем. За лицарським традиціям ховали саме так … У мого сина одночасно уживалися сміливість, стійкість, твердість і романтичність, піднесеність якась …
Нещодавно в Харкові вибухнув скандал через перейменування однієї з вулиць на честь 15-річного Данила Дідика, який загинув під час маршу єдності. Так ось я вважаю, що цього потрібно добиватися. Рідні не повинні зупинятися. Не раз у мене опускалися руки, коли я це робив. Але тепер школа, в якій навчався Владислав, носить його ім'я, є в Харкові вулиця його імені. І коли мені відмовляли або намагалися пояснити, наскільки складно цього досягти, я згадував свого сина. Він же не розвернувся, не втік з Інститутської. Так і я не мав права зупинитися. І особисто для мене важливо бачити, що і інші батьки добиваються цього. Так ми збережемо пам'ять про наших чудових дітей.
Рідним Данила Дідика потрібно пам'ятати: це Харків! Складний місто. Щоб домогтися свого, потрібно всіх довбати, змушувати. Мені ж навіть погрожували, що вікна поб'ють за мою активність. Але після загибелі сина мені втрачати нічого. Та й така робота, бажання зробити все заради пам'яті Владислава, не дали мені зійти з розуму. Я постійно був зайнятий. А от бабуся Владислава через півроку після його загибелі померла …
Чи лікує час? Ні. Біль стає різною. Але нікуди не зникає.
Віолетта Киртока
