Листівки, здебільшого рукописні, спрямовані проти радянської влади, були одним із найпоширеніших проявів опору впродовж всього часу її існування
За допомогою архівів КДБ продовжується дослідження прояву опору запоріжців радянській владі. Вдавалися до нього навіть інваліди і маленькі діти, передає Корупція.Інфо
Пологівський "Не знайдеш"
Неперевершеним креативом це, звісно, не назвеш, але антирадянські листи з підписом "Не знайдеш", які почали поширюватися у Пологівському районі Запорізької області на початку 1947 року, треба думати, чимало нервували чекістів. Листи були адресовані в ЦК КП(б)У, Голові Раді Міністрів УРСР, секретарю Пологівського РК КП(б)У, голові районного виконкому депутатів трудящих. Окрім самовпевненого, як з’ясувалося згодом, "Не знайдеш", невідомий автор підписував їх також "Червоноармійці", якийсь "Челпая" та іншими. На додаток? під час виборів до Верховної Ради УРСР на дільниці у селі Семенівка Пологівського району знайшли "антирадянську" листівку під гаслом "День мук й сліз". Зіставивши почерки, КДБісти з’ясували, що автор у листів і листівки один.
У своєму звіті, не вдаючись до подробиць, співробітники МДБ зазначали, що у текстах містилися різні "побрехеньки" про радянську владу, окрім того, висловлювалися "терористичні наміри", зокрема, погрози здійснити диверсійний акт на транспорті.
Спеціалісти із МДБ УРСР провели ретельний аналіз анонімних документів і за їхнім результатом надали оперативникам УМДБ Запорізької області чітку вказівку шукати автора серед інвалідів війни, які проживають у Пологівському районі. На жаль, невідомо, яким чином чекісти дійшли такого висновку, але він виявився правильним.
За допомогою агентури та перегляду рукописів жителів району в районному відділі соціального забезпечення серед документів інвалідів війни був знайдений рукопис, почерк на якому походив на почерк "Не знайдеш". Автором рукопису виявився 46-річний Олексій Петецький, уродженець і житель села Семенівка Пологівського району, позапартійний, без визначених занять, дійсно інвалід війни – у нього була ампутована нога. Управління МДБ провело графічну експертизу, яка остаточно підтвердила авторство Петецького.
У його квартирі чекісти вилучили чернетки листів, а також фотографію, на якій він був у німецькій формі в оточенні військовополонених. Петецького заарештовали.
Під час слідства було встановлено, що 1941 року Петецький був призваний в армію, в районі Чернігова потрапив у німецький полон, звідти – в табір. У лютому 1942 року з табору втік та приїхав до окупованої Семенівки, однак німцями знову вивезений до табору військовополонених. Перебуваючи у таборі, нібито був зарахований у німецьку команду, отримав форму й проходив стройову підготовку. З табору був звільнений частинами Червоної армії та направлений на фронт.
Після війни, не маючи засобів до існування, спільно з іншими інвалідами війни Стряпаном й Литвиненком заробляв перепродажем товарів (на мові радянських правоохоронців, спекуляцією), для чого їздив різними місцевостями Росії.
Під час допиту Петецький жодним чином не відпирався від того, що написав та розіслав листи та листівку. Цих фактів було достатньо для засудження чоловіка. Та слідство тривало. Слідчих дуже цікавили причини, які спонукали фронтовика-інваліда вдатися до "антирадянської діяльності", хоча всі вони добре знали, що приводів для незадоволення у радянських людей було більше, ніж достатньо…
Верхньохортицькі партизани
У січні 1949 року на стіну клубу колгоспу ім. Тельмана Верхньо-Хортицького району хтось повісив рукописну "антирадянську" листівку за підписом "Партизани України". Невідомий автор закликав місцеве населення до збройного виступу проти радянської влади й терору над комуністами й комсомольцями.
Чекісти розпочали оперативну розробку і швидко встановили, що листівка на стіні клуба – не перша "акція" верхньохортицьких партизанів. Наприкінці 1948 року в цьому ж колгоспі бачили ще дві аналогічні листівки. До рук чекістів вони, щоправда, не потрапили, адже були знищені селянами, які їх знайшли.
Під час роботи з місцевим населенням оперативники дізналися, що одну таку листівку знищив колгоспник Мінаков восени 1948 року, її він відібрав в учня четвертого класу Володі Хохлова. Тоді хлопчик зізнався йому, що листівку писав власноруч під диктовку свого друга Вані Лавриненка.
Чекістам було не важко отримати зразки почерку школяра, він виявився тотожнім почерку на листівці. Таким чином "славетне" КДБ встановило особи "завзятих ворогів" радянської влади: дванадцятирічного Володимира Хохлова, уродженця села Михайлівка Вільнянського району Запорізької області і тринадцятирічного Івана Лавриненка, уродженця Томаківського району Дніпропетровської області. Біографія молодшого з хлопчиків була "заплямована" родичами: батько Володимира був репресований 1938 року органами НКВС, брат – репатріант, добровільно виїжджав на роботу до Німеччини, у 1947 році був засуджений за хуліганство. Щодо Івана Лавриненка, то тут причепитися не було до чого: мати працювала у колгоспі, батька загинув на фронті.
За хлопчаками чекістам довелося "побігати", оскільки, почепивши на клубі листівку, школярі з села втекли. Їх оголосили у розшук та невдовзі затримали. На допиті діти свою провину визнали. Згідно з протоколами, мотивували свій вчинок злобою на радянську владу за арешт батька й брата Володі, а також впливом антирадянських висловів, які чули від дорослих на базарі.
Чекісти зі школярами не панькалися – обох "антисовєтчиків" відправили відбувати покарання у виправно-трудову колонію для малолітніх.