Тобі вже 23… Як швидко плине час… Усвідомлюєш, що всі твої дитячі мрії так і не збулися… А чого ми хотіли тоді? Про що мріяли на реферундумі 1 грудня, де 90% населення, підтримали незалежність України? Шкала патріотичності досягала апогею. Жодна країна не мала таких передумов для розвитку, на зорі своєї незалежності. Уявляєте, 40 мільйонів однодумців, рівних між собою (без будь-яких класових розбіжностей) отримали таку бажану свободу, територію другу в Європі за площею, з величезною ресурсною базою, родючими землями і рядом промислових підприємств та заводів. Військовий потенціал був у топі міжнародних рейтингів. Ядерний арсенал України був на третьому місці у світі, після США та Росії. Тоді про що ми могли мріяти, отримавши подарунок, за який наші предки боролися століттями? Звання передової країни світу – мінімум, на який ми могли розраховувати. Чому наші сподівання про яскраве майбутнє, так сподіваннями і залишилися?
Різкий перехід від планової економіки до ринкової в 90-х став трагічним. Відсутність інвестицій та модернізації промислових підприємств, призвело до їхнього занепаду. Незаконні приватизації державної власності та їх розграбування, сьогоднішнім олігархам забезпечили безтурботне майбутнє десяткам їхніх поколінь. Проте, для світу наша держава в плані економічного розвитку стала закритою. Влада не змогла траснформувати та реалізувати потенціал країни. Тут і почались міжусобиці між криміналом за сфери впливу. Як почнеш, так і піде…
Ось після такого початку, нас і лихоманило 20 років. Весь великий бізнес належав олігархічним монополістам, які й контролювали всю країну. Незаконно закріпившись в 90-х, вони й до сьогодні висмоктують ресурси з країни, і приймають закони у Верховній Раді через своїх посередників. Для малого та середнього бізнесу умови сприятливими назвати було важко. Високе оподаткування, постійні перевірки, а в останні роки доводилося ще й "смотрящим" Януковича платити. Для іноземнх інвесторів не надто приваблива перспектива. Допоки олігархи качають природні ресурси, сільське господарство залишилося без жодної підтримки з боку держави. А землі, які б могли працювати на Україну, все частіше продавалися іноземцям за безцінь. Корупція глибоко заклался в усі українські структури та інститути. Військова міць була невільована ще на початку незалежності. Озброєння було розпродане на чорному ринку. Ядерного статусу ми позбулися одразу ж, побоявшись міжнародної ізоляції. Безпеку нам мав би забезпечити Будапештський меморандум, чого де-факто не сталося. Поступово ми переставали бути патріотами. Як можна пишатися болотом в якому намагаєшся вижити?
Помаранчева революція нагадала нам, що означає бути вільною людиною та любити свою країну. Але після неї настало ще більше розчарування. Спорт – одне з небагатьох явищ, що змушувало українців відчувати патріотичні почуття до своєї Батьківщини. Брати Клички, вихід збірної в чвертьфінал чемпіонату світу 2006, кубок УЄФА 2009 завойований Шахтарем, Яна Клочкова, Лілія Підкопаєва та багато інших українських чемпіонів. Попри мізерне фінансування від держави, вони створювали для нас можливість пишатися своєю нацією.
Зараз наше суспільство максимально згуртувалося як і у 1991, і не потрібно проводити референдум для розуміння, що 90% населення України вважають Путіна ворогом, а самі хочуть миру та процвітання. Українська армія відродилася, як Фенікс із попелу! Такими темпами ми повертаємося до показників 1991 року і відновлюємо свій потенціал. Іноді варто зробити крок назад, щоб потім два вперед. За плечима у нас тепер є гіркий досвід та кров героїв. Пора реалізовувати наші дитячі мрії!