Народні депутати масово покидають Верховну Раду України. Масова втеча нардепів з законодавчого органу пояснюється втратою статусу мандата, посиленим декларуванням та втратою недоторканності.
За все скликання уже 51 народний депутат втратив повноваження. У 2019 році це були переважно депутати від «Слуги народу» — їх призначали або в уряд, або в інші органи влади. Друга хвиля була після повномасштабного вторгнення, і тут переважно були представники забороненої ОПЗЖ за власною заявою. І схоже, ми на порозі хвилі третьої. За даними ЗМІ, є й інші депутати, які мають бажання скласти мандат, однак через різні причини зволікають.
Як і належить бути представницькому органу влади, Верховна Рада дуже неоднорідна. Мотиви йти до парламенту у всіх були різні. І можливо саме це дозволило депутатами досить добре відпрацювати принаймні перший рік Великої війни. Але зараз є дещо спільне.
«Повноважень залишається все менше, а відповідальність залишається настільки ж високою», — зазначає Ігор Попов, експерт Українського інституту майбутнього, а в минулому голова правління Комітету виборців України і народний депутат VIII скликання.
За дивним (або ні) збігом обставин, Верховна Рада проголосувала за відставку всіх трьох нардепів за два дні до відкриття публічного доступу до декларацій. Та на думку парламентського аналітика Руху «ЧЕСНО» Олександра Саліженка, фактор відновлення декларування і публічності реєстру не відіграє такої кардинальної ролі. Але загалом для частини народних депутатів мандат таки втратив свою цінність.
«Це вже не гарантія, що правоохоронці тебе не чіпатимуть, з іншими органами не буде ніяких проблем. Ми бачимо низку проваджень щодо народних депутатів як від «Слуги народу», так і від ОПЗЖ, починаючи від проваджень про шахрайство, корупційні злочини, закінчуючи підозрами в державній зраді. Частині народних депутатів простіше відмовитись від мандату і займатися чимось іншим, ніж ходити в парламент, ходити під пильною увагою суспільства, журналістів, військових в тому числі. Для таких депутатів мандат був більше тягарем, ніж здобутком», — зазначає Олександр Саліженко.
За словами Дениса Подв’ячева, «втомленими від війни» себе відчувати можуть не тільки прості представники окремих верств населення, але й ті, хто, здавалося б, мав демонструвати приклад стійкості.
«В умовах коли частина народних обранців висувалися до парламенту або з метою отримання імунітету, або з метою так би мовити «заробітку» на голосуваннях після останніх резонансних випадків (історія з Дубінським, історія з перетином кордону Порошенком тощо) могла вирішити, що мандат за поточних умов більше не вирішує тих «завдань», заради яких вони проходили до ВРУ», — додає Денис Подв’ячев.
Не менш важливим є і психологічний фактор.
«Багато в чому це наслідок наступу на статус депутата. Тобто йде кампанія цькування фактично. Повернення електронних декларацій, пожиттєвий ПЕП — це створює психологічну атмосферу того, що начебто ці люди втратили презумпцію невинуватості. Це звичайно ображає. Звичайно, не головним, але одним з факторів стає більш складна процедура виїзду за кордон», — каже експерт.
Колись В’ячеслав Чорновіл розділяв партії і депутатів на ідеологічні, та «до корита». Коли ж це корито дістається надто великою ціною або ж взагалі недоступне, відбувається самоочищення парламенту. Інша справа, що доброчесні і водночас професійні не завжди готові йти у Раду.
«Нам дуже важливо зберегти парламентаризм, тому що влада з кожним скликанням йде з парламенту і рішення ухвалюються поза парламентом. Це неправильно і загроза українській демократії. Незважаючи на те, що у нас можуть бути претензії до конкретних депутатів, чи до якихось фракцій, чи до парламенту як до органу, треба його зберігати, більше того, посилювати», — підсумовує Ігор Попов.