Російська влада так чи інакше почала втрачати свій вплив та вимушена відчайдушно гасити купу пожеж бензином.

Путінському режиму доводиться маневрувати поміж краплинами аби залишитися при владі та стримувати внутрішні процеси, які вже є незворотними.

Прогнози про те, що Росія економічно не зможе витримати затяжну повномасштабну війну, які озвучували чимало експертів після початку повномасштабного вторгнення виявилися водночас і хибними, і правдивими. Як показала практика, Москва зуміла загальмувати руйнівні для себе процеси, але в такий спосіб лише сильніше натягнула тятиву лука, націленого на яйце із голкою всередині.

Вже станом на початок лютого стає абсолютно зрозумілим, що до смерті російського Кощія залишилось лише кілька кроків, і вже нема ані скриньки, ані зайця, які так чи інакше захищали “безсмертного” фюрера. Та й охочих зберегти його марне життя стає дедалі все менше.

Всі хочуть знищення України, але розуміють, що не зможуть.

Рішення про початок повномасштабного вторгнення, прийняте кремлівськими старцями, російське суспільство сприйняло з абсолютним екстазом. Ненависть до України у них накопичувалась навіть не з моменту анексії Криму та заходу окупаційних військ на Донбас. Ставлення до українців як до безвольних рабів абсолютна більшість росіян вбирала із молоком матері. Навіть, якщо ця матір була українкою.

Бойова пропаганда, загальне ставлення представників “великоросійської народності” до всіх інших як до людей другого ґатунку, а також неймовірне та цілком хибне відчуття власної богообраності десятиріччями перетворювали росіян у шовіністів. При цьому цілеспрямоване знищення інших культур та мов, популяризація “ідеальності” головного народу призвели до того, що навіть татари, буряти, якути та інші почали асоційовувати себе з росіянами, переймати тенденції щодо ненависті до ближніх, особливо якщо вони не є представниками “головного народу”.

Оскільки ж на додачу до “вродженого” російського шовінізму з 2014 року додався ще й наратив про “українці вийшли з-під контролю”, а по телебаченню 8 років порівнювали жителів Росії із “дідами”, а українців – із нацистами, то нема чого дивуватися бажанню окупантів знищити Україну разом із її населенням.

І як би “хорошие русские” не намагалися доводити, що “суспільство це не підтримує”, що “це є війною Путіна”, колективної відповідальності за скоєне їм не уникнути. Адже, по-перше, вони плекали цей режим понад 20 років. По-друге, треба бути чесними, всі “не такие русские” досі хочуть, аби України не стало, світу довелося просто змиритися з перемогою Росії, зняти з неї санкції, дозволити їм далі безперешкодно кататися Європою, купувати речі дорогих брендів у ЦУМі та далі обирати “міцного царя-геополітика”.

Звісно, “звичайні біженці” з Росії можуть кричати: “я працюю у центрі допомоги українцям, я страждаю від режиму Путіна, дайте грошей”. Або ж вимагати ліцензію на роботу для “інформаційної боротьби з Кремлем” та зборів на спорядження мобілізованим окупантам.

Це ж саме стосується геть усіх росіян, і у цьому є певний плюс для України. Бо так чи інакше всі росіяни пред’являть своїй владі за слабкість. Адже режим демонструватиме свою волатильність по мірі збільшення незадоволення населення, а цим неодмінно скористаються всі, хто бажає скинути царя.

Росіяни дедалі більше розуміють, що війна йде не на їх користь. Що втрати зростають, а президент виявився зовсім не геніальним стратегом, а просто надзвичайно амбітним дідуганом, який випив п’ять пігулок, але подавився шостою. Тепер він б’ється в агонії, бо ані дихати не може, ані серце заспокоїти.