Команда журналістів громадського проекту «Поборемо корупцію разом» зустріли бійців батальйону «АЙДАР» на території Львова, які приїхали провести в останню путь свого побратима. Ми не могли не поцікавитися у них, як, насправді, виглядає не проголошена війна між Росією та Україною зсередини.

-Як Вас звати і де ви несете службу? 

-Мене звати Дмитро, мій позивний Михась і проходжу я службу в добровольчому батальйоні АЙДАР.

-Як саме ви потрапили на службу ? 

-Так як інші добровольці, просто сів на транспорт з Києва до Луганська, Луганської області. Приїхали разом з групою однодумців і залишилися там, не зважаючи на всі перепони, почали служити, почали воювати за Україну. Ось так.

-Звідки Ви родом? Ставлення рідних та близьких до того, що Ви пішли служити саме в батальйон «АЙДАР»?

-Я родом з Вінницької області, живу зараз в Києві. Ну, яке ставлення може бути у рідних та близьких?Мати плаче, син хоче щоб повернувся. Проте, всі хто мене знають – всі розуміють, що я там роблю і навіщо це.

-Які настрої панують серед Ваших бойових побратимів? Які бувають побутові ситуації, і як Ви їх вирішуєте?

-Настрої переважають в основному оптимістичні, оскільки ми взялися за цей процес і почали відстоювання України, тому ми сподіваємось, і маємо всі підстави для того, щоб вважати, що ми в кінцевому результаті переможемо. Проте, звичайно, є великі претензії до керівництва держави, до військового керівництва, до військових стосовно забезпечення, порядку оформлення добровольців, в принципі щодо ставлення до добровольців. Але то все хвороби росту, і власне я вірю, що з таких добровольчих батальйонів, як наш, і буде формуватися нова армія, і з формування нової армії постане нова країна! В крові народжується нація!

-Вас забезпечили перед виїздом всім необхідним, чи Ви купували все за власний кошт? Який стан матеріального забезпечення добровольчих батальйонів? 

-Перед від'їздом все, що ми вважали необхідним, ми, звичайно, закупили самі. Коли ми приїхали в сам батальйон, то виникли питання навіть із забезпечення зброї. Проте, що потрібно було від керівництва батальйону, було зроблено на всі сто п'ятдесят відсотків. Але ж знову таки, керівництво військових до добровольчих батальйонів, керівництво держави до добровольчих батальйонів є досить таки специфічним. В кінцевому результаті зброю ми все ж таки отримали. Проте, забезпечення матеріальне всім тим, що потрібно для життя і виконання всіх своїх бойових задач, воно лягає на плечі волонтерів, наших друзів, знайомих, які з тих чи інших причин залишилися на Батьківщині, залишилися в наших рідних містах. Вони власне нас і забезпечують. Тобто, починаючи від шкарпеток, їжі і закінчуючи навіскою до зброї – це все купується нашими друзями, купується волонтерами, купується за кошт тих людей, які жертвують на армію, жертвують на добровольчі батальйони. Коротше кажучи, за гроші тих небайдужих громадян, які вважають за потрібне допомогти тим, хто воює за них. Насправді, все виглядає так: ми воюємо з автоматами АК-74, яким вже більше 40 років, і зброя вона є застаріла, хоча вона працює. Але для того, щоб її привести до якихось сучасних вимог потрібні, наприклад, коліматори, інші оптичні системи, дуже потрібні прилади нічного бачення, тепловізори і т.д. і т.п. Всі ці речі, вони купуються за рахунок пожертв, якраз, якихось спонсорів, просто небайдужих громадян. Насправді, держава нас забезпечила базовою моделлю автомата, набоями і т.п. Але всі покращення, які приведуть ту зброю до вимог саме сучасного бою, все це відбувається за рахунок коштів небайдужих громадян.

-Чого бракує найбільше і в побуті, і під час бойових дій, не лише особовому складу, а й батальйону окремо? 

-Батальйону, як бойовій одиниці, не вистачає такої конкретної співпраці з військовими. В тому плані, що по-штатному розпису батальйону потрібно, і в ньому має бути бронетехніка. Нам же виділили декілька БТРів, які мають проблеми з ходовою частиною. Але повинні бути ще танки. Якби в добровольчих батальйонах, мова йде не лише про «АЙДАР», а й про інші, була вся необхідна бронетехніка, яка повинна бути за штатним розписом, якби державні та армійські структури забезпечили всім, що має бути, то ситуація на Сході країни зараз була б значно інакшою, значно кращою. А виходить, що добровольчі батальйони являються пасинками, знаєте, як небажані діти. Ми ніби є частиною армії, ніби виконуємо бойові завдання, але чи нас бояться? Бронетехнікою нас забезпечують по остаточному принципу. Повторюся ще раз, більшість того що ми маємо, це допомога закуплена за гроші небайдужих громадян. Без тої допомоги ми навряд чи змогли б робити те, що ми робимо.

-Недавно, у Мережі поширилася інформація, що влада боїться добровільних батальйонів, і саме тому дала наказ генералам та штабам знищити цілком ці батальйони у кровопролитних боях. Що ви про це думаєте ? 

-Насправді, така думка побутує і серед учасників кровопролитних битв, і скажемо так: не лише серед особового складу добровольчих батальйонів, навіть ті частини регулярної армії, котрі реально воюють, бійці цих частин, у приватних розмовах, теж висловлюють думку, що влада боїться тих, хто реально виконує бойові задачі, хто воює, справді, за Україну. Я не знаю, чи це є дійсно правдою, сподіваюся що ні, але коли нас посилають не забезпечивши належним прикриттям, належною підтримкою, такі висновки можуть напрошуватися. Я не знаю так це чи ні, але всі ознаки на це вказують. Проте, якщо влада «схаменеться», і зрозуміє, що саме ми – ця остання барикада на шляху східних дикунів, які можуть просто знести і знищити нашу країну, тоді, можливо, що ця країна переможе і вистоїть, а люди, які зараз при владі ввійдуть в історію як визначні державотворці. Проте, якщо вони цього не зрозуміють, їм варто читати історію Давнього Риму, а в особливості те, що зробили преторіанці, що поверталися з бою.

-Ваші прогнози стосовно подальших дій Росії? 

-Є 2 варіанти. Варіант найбільш для нас принадний, це власне те, що Путін зрозуміє той спротив, який йому чинять, міжнародний тиск, навіть при всіх нюансах політики «гей-Європи», яка все-таки справляє на нього істотний вплив. Якщо він це розуміє, то канали постачання зброї та найманців з Росії почнуть міліти і пересихати, тоді ми досить швидко закінчимо цю операцію. Відверто, проти нас воюють не місцеві. Ми знаходимося в Луганську, і луганчани воюють в основному за нас, а не проти. Місцеве населення якщо не вітає нас, то як мінімум нейтральне. Проти нас воюють «російські казачки», кадрові військові РФ, я можу про це говорити, полонені з російськими документами – це відвертий доказ, і чеченці Кадирова, це не зовсім чеченці, я вважаю, що це чеченські «ватники», от хто проти нас воює. Якщо канали постачання ресурсів, як матеріальних, так і людських, будуть перекриті, то війна закінчиться досить швидко, ми до цього прикладемо усіх зусиль. Інший варіант, він для нас менш принадний, значно важчий. Путін просто не зупиниться, він просто втратив залишки здорового глузду, це може стати навіть початком Третьої світової. Для України така війна буде досить важкою, нам буде важко змагатися з військовою потугою Росії, яка є залишком колишньої наддержави, досить таки сильним залишком. Війна розвиватиметься скоріш за все за такимсценарієм як початковий великий відступ. Добровольчі батальйони та Нацгвардія за такого розвитку подій будуть частково знищені, частково оточені, але ми вийдемо з того оточення, вийдемо значно сильнішими, ніж ми є зараз. Сильнішими в моральному плані. Росія може дійти і до Дніпра, а можливо, і далі дійде, це, насправді, не так важливо. Важливо інше, за всіма законами історії. Агресора рано чи пізно буде зупинено, він буде вражений тим розмахом партизанської війни, спротивом державної машини, якою б гнилою вона не була зараз. В критичний момент згуртуються всі, старий і малий візьмуть зброю та окупант відчує ту силу. Яке по рахунку покоління москалів боїться Степана Бандеру та Романа Шухевича? Дух, що жив в цих людях дуже швидко надихне українців на більш рішучі дії. Вже зараз чимало українців чинить спротив, і Росія по великому рахунку нічого з цим зробити не може. Глобальна війна тільки пришвидшить наш парад на Красній площі. Глобальна війна для Росії означає кінець Росії як такої. Вона буде розчленована, якщо від неї залишиться історична частина, що належала Ростово-суздальському князівству, це для них буде ще вдачею. Власне нас це хвилює мало. Якою сильною Росія зараз не здавалася б, атомну зброю вони не застосують, а якщо й застосують, то це для них буде гірше. Ми їх рано чи пізно знищимо, це буде рано, а не пізно. Досить часто «ВАТА» прикривається великим подвигом наших предків. В 45 році знамена нацистів на Красній площі кидали до ніг, скоро наш час кидати до ніг знамена сучасних нацистів-рашистів , знову ж таки на Красній площі. Насправді, для нас тут немає нічого дивного. До прикладу, сучасний прапор РФ – це знамено такої організації як РОА «Рускої Асвабадітєльної Армії» , під ним ходили Власов, Краснов і їм подібні товариші

-Мабуть, важке питання, але не можу його не поставити, дивлячись новини, в тому числі державні ЗМІ, ми отримуємо викривлену, на мій погляд, картину стосовно втрат, що Ви можете сказати стосовно цього ?

-Я думаю державних ЗМІ у нас практично немає, це все ЗМІ, що належать певним олігархічним угрупованням, вони несуть ту інформацію, яка цікава тим чи іншим групам. Потрібно читати поміж стрічок. Я не бачу серед тих новин, що несуть телеканали якихось особливих викривлень. Дійсно, можливі варіанти коли журналісти, або свідомо, або через відсутність перевіреної інформації про втрати. Моя думка, що все-таки українська журналістика залишає бажати кращого. Досить часто журналісти, коли не знають просто додумують. Саме тому і відбуваються викривлення. Проте, на цю інформацію можна орієнтуватися. Просто потрібно для себе вести свою статистику. Я довіряю офіційній інформації, яка має підтвердження, насправді, все фіксується. Мені відомі випадки «волонтерів» – неоформлених воїнів у добровольчих батальйонах та й у регулярних частинах.  Це не проблема цих підрозділів, це не є недопрацюванням їх командирів. Це проблема совкового мобілізаційного законодавства, яке не дозволяє служити тим, хто хоче, і змушує тих, хто не може чи був би кориснішим у тилу. Я думаю, прийде час і ми запитаємо у депутатів ВР, чому не змінили мобілізаційні закони. Це ж першочергова потреба! Депутатам нічого не вартує внести на порядок денний і проголосувати зміни до закону. Чомусь вони цього не роблять, мабуть у них є свої причини.

Марвін