Село Гаї Пустомитівського району усього в кількох кілометрах від обласного центру. Мешканців тут небагато, трохи більше чотирьох сотень, тому й з роботою не дуже — більшість селян шукають кращої долі у Львові або сусідньому Миколаєві. Добратися сюди непросто — автобус їздить лише чотири рази на добу. А основне джерело доходу селян — власні городи та така-сяка худобина.
56 річна Валентина Сеньків з’явилася в Гаях наприкінці 90 х. Переїхала з-під Санкт-Петербурга. Так вирішив її чоловік, уродженець Карпат. Він уже багато років хворів, тому помирати вирішив на Батьківщині. Свою російську квартиру подружжя поміняло спочатку на чотирикімнатну у Львові, а потім — на будинок у селі. Усе таки — свій дім, подвір’я, город, навіть на корову та машину вистачило.
Залишившись сама з двома синами, Валентина геть перестала займатися господарством — город заріс, корова здохла. Сьогодні її хату на окраїна села навіть важко знайти — буквально вросла в землю, навколо — зарослі дерев та кущів, трава мало не в людський зріст. Ні газу, ні світла — за борги відрізали. На подвір’ї повно мотлоху та непотребу.
Синів Валентина намагалася не випускати з двору. Та вони не дуже й рвалися кудись — увесь час вдома, замкнені в собі, ні з ким не спілкувалися. До школи, кажуть, ходили, вчилися погано, проте свідоцтво про закінчення 9 класів таки отримали.
Сусідка їх підгодовує, — розповідає сільський голова Гаїв Зіновія Кіт. — Я розумію: немає роботи. Та в нас половина села таких! Але люди живуть з того, що на городі виростять, курку-корову яку тримають. А Валя нічого не хоче! Скільки разів я їй пропонувала: йдемо зробимо документи, паспорт. А вона вперлася — ні, там гроші треба! Тільки каже: «Дайте денег!». Город садити треба, а вона каже: «Я уже так выдохлась!». Чим? Вона просто обрала такий спосіб життя, що їй весь час хтось щось винен, і їй так зручно! Мені соромно, що в моєму селі живе така жінка.
Нещодавно загинув старший син Валентини, 31 річний Михайло. На похорон збирали гроші по всьому селі, самі і ховали. Односельці кажуть, що він був єдиний, хто ще міг так-сяк заробити на прожиття.
То на базарі вантажником десь прилаштується, то метал на брухт здасть, то по сусідах ходив, роботи питав, — каже сусідка Євгенія. — І того дня його бачили: йшов з роботи, макарони, хліб ніс, правда, напідпитку був. От впав в ставок і втопився, хоч і не глибоко було. А молодший, 23 річний Микола увесь час в хаті. Він ніде не працює, і не вчився. Навіть говорити толком не вміє, напевно, неповноцінний який. Їм би пенсію зробити, чи в будинок перестарілих прилаштувати, бо ж повмирають так!
Запитань у цій історії більше, ніж відповідей. Чому не відібрали у Валентини синів і не позбавили її прав і на них — досі невідомо. Так само, як і те, чому мовчали соцслужби, школа, котрі знали, в яких умовах живуть діти?
Тут проблеми особливої нема, — вважає заступник директора департаменту соціального захисту населення Львівської облдержадміністрації Оксана Яковець. — По-перше, жінці спочатку треба зробити документи, а потім — її сину. У нього є свідоцтво про народження, про освіту — це вже підстава. По-друге,– невже в селі не можна знайти якогось заробітку або принаймні вести господарство, щоб було що їсти? Звичайно, пізніше ми оформимо їй допомогу як малозабезпеченій, але нехай спочатку зробить документи. І вона сама повинна це розуміти. Щодо її психічного стану — насильно, без її згоди проводити психологічну експертизу не маємо права. Якби вони з сином були агресивними, буйними, то це можна було б зробити через суд. А поки ми підключили міграційну і соціальні служби, щоб допомогли їм зробити паспорти. А щодо позбавлення прав на синів, то тут не було особливих підстав — діти до школи ходили, лише жили бідно.
Відео «Радіо Свобода»
