Прочитав блог Порошенка на УП про чергову річницю підписання других Мінських угод. Такими словами розпочав свій допис у Фейсбуці екснардеп Семен Семенченко.
Ось про що він пише:
Бачу що Петро Олексійович продовжує давню традицію брехати з будь-якого приводу. Тим більше по такому як Мінськ. Він пише що це був «єдиний спосіб зупинити наступ російських найманців». Тоді навіщо його генерали вивели наші війська з Логвинове а назад завести «забули»? Саме тому створилася загроза оточення під Дебальцеве.
І що це за «страшний наступ» при якому орки оголили весь свій фронт і будь-який удар української армії в будь-якому іншому місці крім Дебальцеве привів би до краху всього цього «наступу»? І що це за «нав’язані» йому а 2015 році угоди якщо вони – чітке продовження «Мирного плану порошенка» який він намагався укласти ще в червні 2014?
Для чого укладав «перемир’я» яке припинив батальйон «Донбас» вийшовши у 2014 повним складом під адміністрацію президента.
Загалом такі собі «спогади». Але в будь-якому випадку їх було б правильно закінчити словами «тисну руку, обіймаю, спасибі велике». Тоді це було б куди ближче до істини…
Схожу думку з приводу останніх заяв Петра Порошенка висловив і журналіст Сергій Іванов. Своїми спостереженнями він поділився на своїй сторінці у Фейсбуці.
“Прочитав колонку Петра Порошенка з приводу річниці підписання Мінських угод на “УП”, багато думав.
Відразу стає зрозуміло, що людина відповідально готується до написання повноформатних мемуарів і наполегливо відточує художню майстерність. Як на мене, трохи забагато прикметників та банальних метафор а-ля “відкрита рана” або “оголений нерв”, але все це можна поблажливо списати на брак досвіду у нашого літературного неофіта, тож відразу до справи.
Текст має назву “Найжахливіша ніч у моєму житті” і розповідає про те, як та за яких обставин Порошенко підписав горезвісні Мінські угоди. Не ставлячи під сумнів викладені 5-м Президентом України факти, мушу зауважити, що певні пройоби (можна було б написати “прорахунки”, але до біса евфемізми) цих Угод так і не знайшли логічного пояснення, особливо в світлі наративу про дипломатичний талант повістяра.
Наприклад, він стверджує, що підписання Мінських угод було конце потрібне для зупинення наступу росіян, мовляв, це був єдиний варіант. Проте автор чомусь не згадує, що в основу перших Угод був покладений т.з. мирний план Порошенка, який він широко рекламував ще влітку 2014 року. Другий “Мінськ” став цілком логічним продовженням першого. І саме від перших Угод йде мішанина безпекових та політичних пунктів, позбутися якої не вдалося й досі.
Також автор не пише, що виконання Мінських угод неможливе, адже ставить під загрозу державний суверенітет. Не можна провести вибори в Донецьку та Луганську до отримання повного контролю над державним кордоном, позаяк це створює загрозу нацбезпеці в масштабах всієї держави. Та й загалом, вибори – це не просто заповнення бюлетенів. Це передвиборчий процес, участь кандидатів, партій, ЗМІ, безпека учасників виборів та виборців, це чесність і прозорість підрахунку голосів, а також можливість звернутися до суду. Зрозуміло, що на території, яка не контролюється державою, все це не неможливо. Навіщо Порошенко погодив такі умови, в колонці відповіді немає.
Або амністія. Чому в Мінських угодах прямо не зазначено, що її не може бути застосовано до тих, хто скоїв тяжкі чи військові злочини? Це помилка, яку зараз дуже важко виправити. Фактично ми мусимо доводити очевидну, але ніде не зафіксовану річ: амністія не може застосовуватись до всіх, хто воював проти України.
Сподіваюся, відповідь на ці питання ми побачимо у продовженні мемуарів Петра Порошенка, факт початку написання яких я, повторююсь, несамовито вітаю.
Тисну руку, обіймаю.
