У річницю Скнилівської трагедії у Львові згадували подробиці тих подій, а також вшановували пам'ять загиблих молебнем у спеціально збудованій каплиці, передає Корупція.Інфо
П'ятнадцять років тому на місцевому летовищі винищувач Су-27УБ упав у натовп глядачів під час авіаційного шоу.
Тоді загинули 77 людей, серед них – 28 дітей. Постраждали близько 250.
За кількістю загиблих ця подія вважається найбільшою катастрофою в історії авіашоу.
Очевидці і родичі загиблих розповіли для BBC Україна про той страшний день, а також про проблеми, з якими вони живуть і досі.
Зокрема, вони нарікають, що родичі загиблих не мають статусу потерпілих, а отже, не можуть розраховувати на сталу матеріальну допомогу чи компенсацію.
Наразі вони дістають лише одноразову щорічну допомогу від міста.
За даними міської ради Львова, цього року її отримають 43 члени сімей загиблих у розмірі 2000 гривень кожному.
Увага! Текст містить деталі, які можуть шокувати.
Павло Мазуренко, поранений під час трагедії
Пішли на летовище вдвох із моїм другом дитинства Сергієм.
Мені було 19, а йому – сімнадцяти не було, тільки-но школу закінчив і вступив до вузу. Він дуже любив літаки, захоплювався авіамоделями, і я не міг не піти з ним.
Ми поспішали туди, доганяли тролейбус, щоб устигнути. Не раз думав і думаю: якби ми тоді все-таки не встигли…
Коли ми прийшли на поле, там уже починалося шоу.
Ми стояли якраз під тією тополею, в яку врізався літак. Він летів дуже низько, і я тоді ще подумав: як він зможе викрутити всі ті фігури пілотажу на такій висоті.
Все сталося миттєво, він летів – і раптом упав. Єдине, що я сказав товаришу – що літак дуже низько, падає.
І все. Це були наші останні з ним слова. Після чого я втратив свідомість.
Прийшов до тями – бачу і відчуваю, що мене несуть військові. Болю не було – був шок. І больовий, і загальний. Свідомість не приймала того, що сталося.
Пам'ятаю, як нас вантажили в УАЗ. Уже там я зрозумів, що біда дуже велика. Там був чоловік без ніг. Він був іще при тямі, але ми не доїхали до лікарні. Він не доїхав.
У мене були опіки всього тіла, травма голови. Хоча коли нас привезли в приймальний пункт швидкої, я довго сидів і чекав – були люди з набагато важчими травмами.
Пізніше мене оглянули і відправили до опікового відділення 8-ї міської лікарні, де лікар Тарас Думанський врятував мене від, здавалося б, неминучого.
Це хірург і людина з великої букви, він витягнув тоді багатьох: опікове було переповнене, ніхто не знав, що робити з такою кількістю постраждалих. І Думанський там тоді фактично жив, виходжуючи хворих.
Про загибель товариша мені сказали вже після похорону. Йому осколком знесло голову, смерть була миттєвою.
Не можу забути все це по сьогодні: і Сергія, і той день. І думаю – чому ми не спізнилися тоді…
Іван Куц, голова громадської організації "Скнилівська трагедія"
Той день забрав найкраще, що було у мене в житті – обох моїх дітей.
Синові Андрію було 20, закінчив школу з золотою медаллю, вчився на третьому курсі. А Зоряні – 13.
Ми з дружиною вклали в них всю свою любов і надію, в той день я загинув у своїх дітях.
Я теж був на летовищі. У мене тоді стався гіпертонічний криз, і ще потім купа хвороб прийшла. Але жодні комісії не пов'язують цього всього з тими подіями в Скнилові.
Не знаю, для чого на тому шоу були ще й бойові ракети – для чого? Я військовий, прапорщик-автотехнік у відставці, відслужив 27 років, все це розумію, тому й питаю – що це було?
Пізніше слідчі питали у тих, хто не знайшов прізвищ рідних у списках: "А як ви доведете, що ваш син чи чоловік був саме там?" Аналіз на ДНК тоді був дуже коштовним, такого тоді фактично і не робили – чи не хотіли, чи не мали такої змоги.
І чому Скнилівська трагедія залишається фактично невизнаною, як трагедія з ізраїльським літаком, який збила українська ракета?
Ми не маємо статусу потерпілих і, отже, не маємо жодних компенсацій чи пільг.
Пенсія у мене 1600 гривень. Є разова матеріальна допомога до річниці трагедії від Львівської міської ради, оце й усе.
На сьогодні наша організація об'єднує більше 500 осіб. Всі ми загинули тоді – у своїх дітях і рідних, і зараз, коли ми звертаємося кудись зі своїми проблемами, на нас дивляться і ніби питають – а ви ще є?
Але ми ще є. Хоча б для того, щоб нагадувати про те, що сталося тоді – трагедія, яка стала уроком для всього світу, бо після цього змінили правила проведення авіашоу у всьому світі. А ми заплатили таку дорогу ціну за це.
Ніна Міхно
Я втратила сина й невістку.
Сергій був офіцером у званні майора, і, як військовий, він мусив йти на ту подію, хоч і не хотів.
Йому було 34 роки, а його дружині Тетяні – 27. Пішли всією родиною, з донькою, п'ять років дитині було, Насті. Вони обоє загинули.
Настя врятувалася чудом, бо відбігла на кілька метрів до інших дітей. Так і залишилася зі мною, мені оформили лише опікунство. Ще дідусь був, але він теж уже помер.
Ми її і виховали, дуже важко було.
Їй уже 20, і вона не знала слів "мама" і "тато". Кругла сирота. І я теж сирота, бо втратила годувальника – дуже хороший у мене син був.
Скнилівська трагедія: ЄСПЛ ухвалив рішення в двох позовах проти України
А зараз – кому я потрібна, хто допоможе? От я покину цей світ – то вона залишиться зовсім сама. Вона ще вчиться, стипендія маленька, підробітки теж. Весь час думаю: як вона житиме, не маючи нікого з родичів, як оплачуватиме житло?
А ми? Ну що ми… От я дивлюся на людей – живуть, ходять, радіють. А мені здається, що я на людину і не подібна давно. Мені нічого не потрібно насправді, нічого не цікавить і не радує по-справжньому.
Убиті горем, одним словом. От тільки за онуку серце болить, та й все.
Борислав Леськів, на той час – редактор і журналіст одного із львівських видань
У той день я був редактором, і десь за годину після того, що сталося, оператор привіз те відео зі Скнилова.
Не знаю, як описати – це було, як у фільмі, який не хотілося дивитись, а він все одно йшов і не зупинявся.
Весь час була ця думка: такого не може бути, бо такого не просто може бути ніколи. Але це правило людської психіки – не впускати жах в свідомість – може запросто зруйнувати трагедія чи біда.
Потім не одну ніч снився такий густий червоний колір, який не дає дихнути, і тільки червоні силуети повільно і натужно рухаються на червоному тлі.
Час у Львові ніби зупинився, пригальмувалося все і вся.
На третій день з'явилися перші списки загиблих і постраждалих. На різних сайтах були різні імена, а офіційні дані щоразу уточнювали і не могли дати всіх прізвищ.
Нам до редакції постійно дзвонили, і я розмовляв з людьми, які шукали своїх рідних. І тоді я зрозумів, що означає "зупиняється світ" – щоразу, коли ні в списку загиблих, ні серед поранених того, кого розшукували, не було. Світ не мій, а цієї людини, що телефонувала. Але зупиняється так різко, що й ти це відчуваєш.
Потім хтось подзвонив і сказав, що біля моргу відбувається щось неймовірне. Ми пішли туди.
Біля невеликого приміщення – натовп: знесилені горем люди чекали на тіла родичів. А їх то видавали, то просили чекати.
Люди кричали, плакали і стояли далі. До моргу приїхав КамАЗ – привезли неідентифіковані останки. Люди в білих халатах носили ношами щось закривавлене. Журналісти ридали разом із тими, хто чекав біля моргу.
Я тоді, та і зараз, думаю, що наша слабкість у тому, що велика біда стає спільною лише на короткий час. А потім кожен переживає свою біль і трагедію сам на сам, без допомоги інших – довго, все життя.
Можливо, ті події були першим дзвінком для нас – і щодо того, що робилося в армії, і щодо суспільної системи загалом, яка була і є залишком совка. І щодо цього спільного переживання болю і жертви.
