Круглого сироту Володимира Романюка, зниклого безвісти під Луганськом, врятувала майже незнайома йому жінка.
Про це пише видання Комсомольская правда в Украине, передає ІА Корупція Інфо.
31-річний боєць окремого штурмового батальйону № 24 “Айдар” вперше за чотири місяці їде в довгоочікувану відпустку. Раніше Володимир не рвався із зони АТО, адже йому по суті нікуди було повертатися. Але тепер зовсім інша річ – у нього є будинок і найрідніша на світі людина.
69-річну Людмилу Півень солдат називає лагідно “бабуся”, хоча родинних зв’язків між ними немає. Ця безстрашна жінка не побоялася відправитися в зону АТО, щоб визволити з полону вихованця дитбудинку.
Не кинув пораненого товариша
Доля круглого сироту не пестила. Батьки відмовилися від Володі ще в пологовому будинку Кременчука. Середню освіту він отримував практично у всіх дитбудинках та інтернатах Полтавської області. А коли закінчив ПТУ, з’явилася надія мати своє житло в селі Мартинівка Гадяцького району, куди Володю відправили на роботу в колгосп. Піти добровольцем на фронт влітку 2014 року у Володимира було багато причин.
“Хто, як не я? Сім’єю не обзавівся, якщо загину, ніхто страждати не буде. Та й у Донбасі я потрібніший, а телятників і ветеринарних санітарів в колгоспі і без мене знайдуть”, – міркував майбутній солдат.
Після двомісячних навчань він потрапив у саме пекло Донбасу – Щастя.
15 жовтня колона автомашин “Айдара” їхала на передову і на одному з блокпостів потрапила під обстріл. Машина, в якій їхав Романчук, загорілася, але солдату вдалося з пораненим товаришем вистрибнути з неї.
– Я бачив, що шансів вижити у одного немає. Його поранило в ногу і груди. Але я не міг його кинути: засипав рану антисептиком і зробив перев’язку, – згадує айдарівець.
Через мить і самому рятівнику знадобилася медична допомога – Романчука оглушило вибуховою хвилею і він знепритомнів. Отямився вже біля мертвого друга від удару долонею по обличчю.
“Я живий!” – не встиг зрадіти солдат.
Але, відкривши очі, зрозумів – випробування тільки починаються, він потрапив у полон. Днем змушували працювати, а ночами приковували наручниками. Вісім днів у підвалі в Луганську Володимир не забуде ніколи.
– Навіщо я вам потрібен, я звичайний слюсар! Який з мене толк? Та ще сирота, ніхто з викупом не приїде, – говорив він представникам “ЛНР”.
Коли тюремники зрозуміли, що від айдарівця нічого не доб’ються, стали переманювати його на свою сторону. А потім перевезли з підвалу працювати на прикордонний пост (в район міста Північний, що межує з Ростовською областю). Тут Романчук розвантажував гуманітарну допомогу, а вечорами, щоб не втік, його приковували наручниками до ліжка в сирому вагончику. На 21-й день полону “ЛНРівці” зглянулися і дозволили зателефонувати рідним.
– Яким рідним? У мене нікого немає. Єдине, що я згадав, – телефон зоотехніка з колгоспу. Виявилося, в Мартинівці мене вже поховали, – згадує Володимир Романчук.
Найбільше дзвінку зниклого сироти зраділа 69-річна мешканка села Людмила Півень, якій Вова в мирний час допомагав по господарству, а вона його підгодовувала по доброті душевній. Саме ця пенсіонерка і зважилася поговорити з представниками “ЛНР”.
– Я представилася бабусею і сказала, що зроблю все, що від мене залежить. Насамперед потрібно було забрати з частини паспорт і військовий квиток Володі. Документи мені передали на вокзалі в Харкові. Там я і зважилася поїхати в зону АТО. Ну хто ще йому допоможе? – запитує мешканка Мартинівки.
Рідні пенсіонерки (брат, сестра і дочка) були впевнені, що Людмила Петрівна далі Харкова не поїде, але вона вже стояла в касі за квитком до Воронежа, щоб з боку Росії під’їхати до Північного.
– Зустріч з Володею мені влаштували на кордоні, навіть обійматися довелося через шлагбаум. Щоб не дражнити озброєних людей, я казала їм все, що вони хотіли почути. Але на вухо “онуку” шепнула: “Не здумай переходити на їх сторону”.
– Ким ви доводитеся солдату? – допитували жінку слідчі в Луганську. – Бабусею! – По якій лінії? – Так ні по якій! Він же сирота, – відповідала Людмила Петрівна. – Ну ви, жінка, даєте! Таких відчайдушних тіток ми ще тут не бачили, проробили такий шлях заради чужого онука, – дивувалися воєначальники. Саме цим Півень змогла розчулити “ЛНРівців”.
А через 4 дні Романчука вписали в список полонених на обмін. Бабусі – пам’ятник, бійцеві – нагороду Людмила Петрівна наполягла на тому, щоб перші дні після полону Володя жив у неї. Хлопець відходив важко: вночі кричав, вдень боявся на вулицю виходити. Здавалося, про повернення на фронт навіть мови не могло бути.
– Коли я почула його розмову з командиром з приводу розміру одягу, все зрозуміла. Він знову зібрався в АТО і вже форму замовляє, – зітхає бабуся. – Так що в листопаді 2014 року знову виїхав на Донбас. Свою першу відпустку після полону Романчук не афішував, але у Гадячі 17 квітня все одно зібрався натовп, щоб зустріти солдата. – Є такі військові, які постійно дзвонять: то їм чоботи тиснуть, то ще щось потрібно. Володя скромний! Ми навіть не знали, що він у полоні був. Але тепер в біді його не залишимо, будемо вибивати необхідну допомогу. Єдине, що він попросив при зустрічі – написати про його бабусю, – розповів Петро Півень з громадської організації “Гадяцька народна рада”.
– Такій Жінці треба пам’ятник ставити! – обіймає бабусю солдат. І не важливо, що у неї є своя онучка. Рідніше людини у Володі на цьому світі більше немає.
