Кремль

Російське видання "Новая газета" оприлюднило документ, який, імовірно, в період між 4 і 12 лютого 2014 року був "занесений" в адміністрацію президента РФ.

"Судячи з інформації, якою ми володіємо, а також згідно з оцінками експертів, яким ми цю аналітичну записку представили для аналізу, в його підготовці ймовірно міг брати участь "православний бізнесмен" Костянтин Малофєєв.Втім, прес-служба бізнесмена після анонсу цього матеріалу в категорично спростувала це припущення і заявила про намір пана Малофєєва звернутися до суду", – повідомили у виданні.

"Документ, який ми публікуємо, цікавий тим, що на ранніх стадіях української політичної кризи – тобто ще до втечі Януковича з Києва та приходу до влади "бандерівської хунти" – в ньому докладно, крок за кроком прописуються обґрунтування, а також політична та піар логістика втручання Росії в українські справи і відриву від України Криму і східних областей", – додали у редакції.

Також журналісти зазначили, що "у цілому високий ступінь збігу цього проекту з подальшим діями російської влади впадає в очі".

Текст друкується з невеликими скороченнями. Орфографія і пунктуація оригіналу в основному збережені.

1. При оцінці політичної ситуації в Україні слід виходити з визнання, по-перше, банкрутства президента В. Януковича та його правлячої "сім'ї", яка стрімко втрачає контроль над політичними процесами;

по-друге, паралічу центральної влади і відсутності в країні виразного політичного суб'єкта, з яким Російська Федерація могла б вести переговори; по-третє, невисокою ймовірності появи такого консенсусного суб'єкта після дострокових парламентських і президентських виборів, анонсованих В. Януковичем 4 лютого ц.р.

Якщо в Росії олігархія врівноважується потужним класом чиновництва, то в Україні держапарат свідомо слабкіше олігополій; він, як і сфера публічної політики, підконтрольний олігархам. Саме олігархи (Р. Ахметов, Д. Фірташ, І. Коломойський та ін.) керують київським політичним ком'юніті, включаючи Верховну Раду і системну опозицію. Несистемна ж опозиція (так званий Майдан) непідконтрольна лідерам системної опозиції, тут задають тон "польові командири" (в значній своїй частині – футбольні фанати та представники криміналітету), які не користуються електоральним впливом і, по всій видимості, підконтрольні не так олігархічним угрупованням, але значною мірою польським та британським спецслужбам. При цьому, многие олігархічні групи фінансують Майдан, щоб "не класти яйця в один кошик". <…>

Президент В.Янукович – людина невисоких морально-вольових якостей, він боїться здавати пост президента і одночасно готовий "розмінювати" силовиків на гарантії збереження поста президента і недоторканності після залишення цього поста. Тим часом частині "Беркута", які використовуються для придушення заворушень у Києві, сформовані в основному з уродженців Криму і східних областей. На думку місцевих спостерігачів, будь-які спроби наступника В. Януковича організувати репресії проти МВС і СБУ в якості кари за придушення Майдану неминуче натраплять на жорстку силову реакцію. Тим більше неоднозначна позиція української армії, яка, за словами співробітника Міноборони України, "замкнена в казармах, а офіцери вартують склади зі зброєю, щоб, не дай Бог, воно не потрапило в руки контрактників, які в цьому випадку почнуть стріляти один в одного" . <…>

Дострокові парламентські і президентські вибори можуть стати приводом для нового витка мітингово-штурмової громадянської війни, поглиблення "східно-західного" електорального розколу і в кінцевому рахунку прискорять дезінтеграцію України.

Хід та підсумки мюнхенській конференції (чергова конференція з проблем безпеки проходила в Мюнхені 31 січня – 1 лютого 2014 – Ред.) дають достатньо підстав вважати, що Євросоюз і США допускають дезінтеграцію країни і навіть не вважають такий розвиток подій екстраординарним. Концепція "поелементного" поглинання великого східноєвропейської держави Євросоюзом не тільки публічно артикулюється низкою офіційних спікерів ЄС, але знаходить прихильників у рядах української еліти.

2. Російська політика щодо України повинна, нарешті, стати прагматичною.

По-перше, режим В. Януковича остаточно збанкрутував. Його політична, дипломатична, фінансова, інформаційна підтримка Російською Федерацією вже не має ніякого сенсу.

По-друге, в умовах, коли спорадична громадянська війна в формі міський герильї так званих "прихильників Майдану" проти керівництва ряду областей сходу країни стала фактом, а дезінтеграція української держави по лінії географічного розмежування регіональних альянсів "західні області плюс Київ" і "східні області плюс Крим" зробилася частиною політичного порядку, – в цих умовах Росія ні в якому разі не повинна обмежувати свою політику в Україні тільки лише спробами впливати на київський політичний розклад і відносини системної опозиції (А. Яценюк, В. Кличко, О. Тягнибок, П. Порошенко та ін.) з Єврокомісією.

По-третє, в умовах майже повної паралічу центральної влади, нездатної навіть під загрозою дефолту і відсутності в НАК "Нафгогаз" коштів для платежів за російський газ сформувати відповідальний уряд, Росія просто зобов'язана втрутитися в геополітичну інтригу Європейського співтовариства, спрямовану проти територіальної цілісності України.

Насамперед тому, що інакше наша країна ризикує втратити не просто український ринок збуту енергоносіїв, але, що набагато небезпечніше, навіть непрямий контроль над газотранспортною системою України. Це поставить під удар позиції ВАТ "Газпром" у Центральній та Південній Європі, завдавши величезної шкоди економіці нашої країни.

3. Конституція України в будь-якому випадку нездатна стати механізмом, за допомогою якого можна було б легітимним чином запустити інтеграцію українських східних територій і Криму в державно-правове поле Російської Федерації.

Як свідчить стаття 71 Основного закону України, питання про зміну її території вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Тим часом референдум, відповідно до статті 72 Конституції країни, проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Проте, як не парадоксально це звучить, для російсько-українського інтеграційного процесу вже створена правова основа – система російсько-українських єврорегіонів, що входять в Асоціацію європейських прикордонних регіонів (яка, в свою чергу, є колективним членом Асамблеї європейських регіонів). Так, в єврорегіон "Донбас" входять Донецька, Луганська, Ростовська і Воронезька області, в єврорегіон "Слобожанщина" – Харківська та Бєлгородська області, в єврорегіон "Дніпро" – Брянська і Чернігівська області та ін.

Росія, користуючись легітимними, з точки зору Євросоюзу, правовими інструментами єврорегіонів, повинна добитися укладення договорів про транскордонне та транскордонне співробітництво, а потім встановити прямі державно-договірні відносини з тими українськими територіями, де в наявності стійкі проросійські електоральні симпатії.

В першу чергу – з Республікою Крим, Харківською, Луганською, Запорізькою, Миколаївською, Дніпропетровською і меншою мірою – Херсонською та Одеською областями. (З цього переліку навмисно – і досить умовно – виведені Сумська область і Донецька область. Перша – зважаючи на вельми високий електоральний вплив в ній партії "Батьківщина". Друга – унаслідок тісних ділових і політичних зв'язків місцевої бізнес-еліти, очолюваної Р. Ахметовим, з низкою представників опозиційного олігархічного альянсу, що мають тут свої масштабні інтереси.)



Місцеві еліти як ніколи раніше мотивовані на зустрічний рух новим інтеграційним ініціативам Росії. До кризи східноукраїнські еліти воліли "слабкий Київ" "сильній Москві", проте зараз, під загрозою втрати "всього", вони не збираються покірливо чекати масованих зачисток (в тому числі і за мотивами накопиченого на них в центрі "економічного" компромату), які неминуче будуть зроблені центральною владою незалежно від того, які політичні сили увійдуть до складу "нового київського консенсусу" після відходу В. Януковича з поста президента України. У даних умовах вони готові поступитися своєю "незалежністю".

Поточні події у Києві переконливо показують, що час перебування Януковича при владі може закінчитися в будь-яку хвилину. Таким чином, часу на адекватну реакцію у Росії стає все менше. Кількість загиблих у заворушеннях в столиці України прямо свідчить про невідворотність громадянської війни та неможливості консенсусу, із збереженням за Януковичем поста президента. У цих умовах вважається правильним зіграти на відцентрових прагненнях різних регіонів країни, з метою, в тій чи іншій формі, ініціювати приєднання її східних областей до Росії. Домінантними регіонами для докладання зусиль мають стати Крим та Харківська область, в яких вже існують досить сильні групи підтримки ідеї максимальної інтеграції з РФ.

4. Зрозуміло, Росія, взявши на себе підтримку Криму і кількох східних територій, буде змушена прийняти на себе вельми обтяжливі в її теперішньому стані – бюджетні витрати.

Безсумнівно, це позначиться на макроекономічній стабільності та перспективі зростання її економіки. Однак з геополітичної точки зору виграш буде неоціненним: наша країна отримає доступ до нових демографічних ресурсів, в її розпорядженні опиняться висококваліфіковані кадри промисловості і транспорту. Крім того, вона зможе розраховувати на появу нового слов'янського міграційного потоку, спрямованого із заходу на схід – на противагу центральноазіатському міграційному тренду. Промисловий потенціал Східної України, в тому числі військово-промисловий сектор, включений у ВПК Росії, дозволить успішніше і швидше здійснити програму переозброєння ЗС РФ.

Що не менш важливо, конструктивна, "згладжувальна" участь Росії в процесі високоймовірної дезінтеграції української держави не тільки зможе надати новий імпульс інтеграціоністським проектам Кремля, але також дозволить нашій країні зберегти, як вже говорилося вище, контроль над газотранспортною системою України. А заодно істотно змінити геополітичний розклад у Центральній та Східній Європі, повернувши тут Росії одну з головних ролей.

5. Для запуску процесу "проросійського дрейфу" Криму і східноукраїнських територій слід заздалегідь створити події, здатні надати цьому процесу політичну легітимність і моральне виправдання;

а також вибудувати PR-стратегію, яка акцентувала б вимушений, реактивний характер відповідних дій Росії і проросійськи налаштованих політичних еліт півдня і сходу України.

Останні події на Західній Україні (Львівська, Волинська, Івано-Франківська області), в ході яких опозиція проголосила їх незалежність від влади Києва, дають підставу проголосити власний суверенітет і східним регіонам, з подальшою їх переорієнтацією на Російську Федерацію.

6. Відповідні акції в східноукраїнських регіонах мають бути двоскладові за структурою і сценарієм:

Учасники акцій непокори повинні вимагати від Верховної Ради розширення формату конституційної реформи, обговорюваної українським парламентом, в тому числі спрощення порядку організації всеукраїнського референдуму:

"Ми не можемо бути заручниками Майдану. Унітарний державний устрій України, що дозволяє агресивній націоналістичній меншості населення нав'язувати свій вибір всій країні, має бути переглянуто. Росія – федеративна держава, і там таке немислимо. Зміцнюючи державно-правові зв'язки з Росією, ми зміцнимо цілісність української держави".

Спочатку демонстранти повинні артикулювати своє небажання бути "заручниками Майдану", його спроб узурпувати право інших регіонів і більшої частини населення країни на власний цивілізаційний і політичний вибір, неприйняття "ідеології громадянської війни та розколу країни", яку сповідують політичні представники західноукраїнських еліт.

Демонстранти, виступаючи під російськими прапорами, не повинні наполягати на зміні конституційного порядку. Їм слід поставити рішучий осуд дій "західноукраїнських сепаратистів, що роблять замах з подачі своїх закордонних хазяїв на територіальну цілісність країни", а також вимоги якнайшвидшого розвитку "асоціативних відносин східних областей України з Російською Федерацією": "Ми з Росією. Ні громадянській війні".

Гаслами моменту повинні стати справедливе небажання "підтримувати податковими відрахуваннями профашистські сили" Західної України і залежний від них уряд, що орієнтується на вимоги Європейського Союзу, а не на потреби своїх громадян.

Доцільно послідовне висування трьох гасел, які у міру розвитку випливають один з іншого:

– Вимога "федералізації" (або навіть конфедералізаціі) в якості гарантії для даних регіонів від втручання прозахідних і націоналістичних сил в їх внутрішні справи;

– Незалежний від Києва вступ східних і південно-східних областей на регіональному рівні в Митний Союз, що забезпечить необхідні умови для нормальної роботи і розвитку промисловості;

– Пряма суверенізація з наступним приєднанням до Росії, як єдиного гаранта сталого економічного розвитку та соціальної стабільності.

Політичний рух за проросійський вибір і асоціативні відносини східних і південних українських територій з Російською Федерацією, як нам видається, також необхідно конституювати організаційно, зареєструвати в законному порядку. Для цього необхідно підготувати умови для проведення в Криму та Харківській областях (а далі і в інших регіонах) референдумів, що ставлять питання про самовизначення та подальшу можливість приєднання до Російської Федерації.

Є важливою організація неформального зібрання керівників або представників східних регіонів України в Москві, де їм, особа, яка має достатні повноваження, виразила б підтримку і дала політичні гарантії (нехай навіть і усні). Такими представниками східноукраїнської еліти є, наприклад, Н. Добкін (мер міста Харкова), В. Константинов (голова верховної ради Республіки Крим), С. Аксьонов (голова партії "Русское единство") …

Гранично важливо, щоб "світова громадськість" мала б якомога менше приводів засумніватися в легітимності і чесності цих референдумів.

Для цього вважається за доцільне, забезпечити процес референдумів сучасними засобами верифікації (веб-камери і онлайн-трансляції). Попередній план таких робіт вже розроблений і може бути реалізований в двотижневий термін.

7. Необхідно аранжувати ці події PR-кампанією в російській та українській пресі.

У тому числі – розробивши і запустивши в медіаротацію концептуальні документи, свого роду маніфести західноукраїнського і східноукраїнського сепаратизму. На підтримку приєднання східних областей України до Росії повинні виступити широкі кола громадськості в самій Росії (можливий гасло "Путін 2.0 – даєш Переяславську раду 2.0").



‡агрузка...