В Україні відносини між владою й опозицією виглядають набагато заплутанішими через закритість намірів і публічну нечесність гравців. Наприклад, «Опозиційна платформа – За життя» – партія проросійських олігархів, виконує роль не політичного опонента до чинної влади, а опозиції до самого факту існування незалежної української держави, пише Василь Расевич для ЗахідНет.

Ті ж сили, що назвали себе національною або патріотичною опозицією, виступають в ролі або заклятих особистих ворогів президента Зеленського, або борців за власні преференції від перебування у владі. Вони не пропонують якоїсь нової перспективної програми розвитку країни, а мріють, хто про повернення Петра Порошенка в президентське крісло, а хто про доступ до державних фінансових потоків.

Як правило, за мішурою патріотичних слів та євроінтеграційних обіцянок насправді криється саботаж важливих реформ, намагання вихолостити антиолігархічне й антикорупційне законодавство.

Не треба забувати, що серед підписантів звернень до Конституційного Суду України про скасування статті про незаконне збагачення чиновників був щирий патріот і теперішній близький соратник Порошенка – Микола Княжицький. Що Юлія Тимошенко зі соратниками через КСУ намагалася помножити на нуль земельну реформу, не допустивши вільного продажу землі. Що «полум’яні патріоти» з фракції партії «Європейська солідарність» хотіли просунути путінський наратив, організувавши прийняття Верховною Радою звернення до Конгресу США про надання Україні статусу партнера поза НАТО.

Михайло Шнайдер своєю чергою додає, що якщо починаючи з 2019 року, старі політики діяли проти команди президента окремо, то зараз вони явно грають Разом. ОПЗЖ, партія “Гетьмана”, партія Тимошенко, залишки колишнього “Народного Фронту” і деякі інші політичні команди вже не ховаються від реально узгоджених дій.

На щастя, ініційовану членом фракції «Європейська солідарність» Олексієм Гончаренком диверсію вдалося зупинити.

Але сам факт виходу такої корисної для Росії Путіна ініціативи від імені «Європейської солідарності» багато про що говорить. А ще більше може розповісти про суть національної опозиції те, що за цю постанову голосували депутати з фракції «Батьківщина» і такі полум’яні патріоти львівського розливу, як Софія Федина та Олег Синютка. І чомусь у львівських патріотів не виникло жодних запитань до цих опозиціонерів, які співають у хорі путінських ненависників України. Таку поведінку можна зрозуміти тільки через гіпертрофоване бажання спаплюжити результати візиту президента Зеленського в США і показати його перед президентом Байденом нікудишнім і безвідповідальним політиком. Але поясніть, У чому тут національний інтерес?

Думаю, не зайвим буде згадати і про боротьбу «опозиції» з антиолігархічним законом.

Позиція олігархічної та проросійської ОПЗЖ тут цілком зрозуміла. Олігархи захищаються, а проросійські політики не бажають позитивних змін Україні. Бо імплементація цього закону може допомогти перерізати пуповину, яка намертво прив’язує Україну до Росії. Такий розрив дозволить Україні реально вирушити в напрямку Європи. І чим тоді не задовольняє такий розвиток подій демократичну національну опозицію? Тут все просто. Прийняття антиолігархічного закону зачепить безпосередньо Петра Порошенка. А Юлії Тимошенко назавжди перекриє кисень у зароблянні на політиці своїх статків.

Підбиваючи підсумок, можна впевнено сказати, що обидві легені однієї опозиції своєї функції не виконують. Так, вони критикують владу, але це не та конструктивна критика, за допомогою якої прийнято контролювати дії влади.

І на останок. Україні вкрай потрібна справжня опозиція. Не сила, яка розхитує ситуацію в країні, щоб на її руїнах знову запанувати. Не угруповання, яке послуговується старими лекалами й навіть ціною руйнування країни хоче повернутися у владу. Україні потрібна опозиція, яка чітко вказуватиме не тільки на промахи влади, але й буде бачити небезпечні ризики і виклики для країни. Щоб не «до основанья, а затем», а щоб заради спільного майбутнього.