Чи можете ви собі уявити, що в 22 роки, коли закінчив університет, знайшов цікаву роботу, зустрів другу половинку, коли в загальному життя налагоджується, стався інсульт? З цією серйозною проблемою зіткнулася наша читачка. Дівчина розповіла про пережитий інсульті ы те, що їй доводиться робити, щоб повернутися до відносно нормального життя. Дівчина розповіла свою історію виданню «Губернiя Daily», передає Корупція.Інфо
Я народилася в 1992 році. На момент інсульту мені було 22 роки. Хто б міг подумати, що так все станеться? Але, кажуть, інсульт дуже сильно помолодшав. Все почалося з того, що я стала помічати, що ступні при ходьбі у мене трохи стали повертатися в одну сторону. Десь через тиждень у мене дуже сильно заболіла голова. Причому таблетки давали лише тимчасове і несильне полегшення. Я хотіла піти до невропатолога, але записатися до нього можна було тільки через терапевта. Я пішла до терапевта 11 грудня 2014 року, в четвер. Вона сказала мені здати аналізи в понеділок. В суботу я звернула увагу на зіниці: вони стали різного діаметру. Стала німіти щока. Звернувшись за медичною допомогою, я була госпіталізована в республіканську лікарню в нейрохірургічне відділення. Що було в лікарні, я вже не пам'ятаю. Згодом мама (Тетяна Борисівна) згадувала: «Я повернулася з роботи, коли чоловік (мій тато. – Прим. Авт.) Повідомив, що Олю відвезли на «швидкій».
Ми подумали, що нічого серйозного, адже вона толком ні на що не скаржилася, крім жахливого головного болю. Коли прийшли в лікарню, перше, що у нас запитали: «У вас ще діти є?» Тут ми зрозуміли, що все серйозно … Потім нам сказали, що у неї неоперабельна пухлина головного мозку розміром з дитячий кулак. З цим діагнозом ми прожили добу. Коли ми прийшли в лікарню наступного дня, нам сказали, що пухлини у неї немає, а тільки геморагічний інсульт в стовбурі головного мозку, але такі операції у нас в Петрозаводську не роблять. На питання: «Що робити?» Нам відповіли: «Чекати. Може, рік, може, два». Зі ЗМІ ми дізналися, що з таким діагнозом в перші п'ять днів вмирають 80% хворих. Чекати ми не стали, і як тільки з'явилася можливість направити нас до Москви, в інститут ім. Бурденко, ми були туди госпіталізовані. Доставляли нас в Москву за допомогою авіації медицини катастроф. В інституті ім. Бурденко дочки зробили дві операції і в несвідомому стані відправили додому для подальшої реабілітації. Лікар, який робив операцію, сказав, що будуть потрібні великі зусилля по відновленню, але мозок – це невивчений орган, і прогнозувати будь-які результати ніхто не може, все в наших руках. 13 грудня 2014 року стався геморагічний інсульт, 13 січня 2015 року – перша операція, 19 січня – друга операція (шунтування головного мозку при гідроцефалії), і тільки на початку березня вона прийшла до тями. Три місяці дочка була без свідомості. Потім її вчили заново сидіти, говорити, ковтати і їсти.
Після того, як я прийшла до тями, я могла тільки моргати одним оком. Одним, тому що друге було закрите. Ні поворухнутися, ні говорити, ні тим більше сидіти і вставати я не могла. У лікарні мене поголили наголо, щоб не плуталося волосся і не мити голову. Єдине комфортне для мене положення було лежати на спині. Але санітарки через певний час мене перевертали на бік, щоб не було пролежнів. Тоді я починала плакати безшумно і без міміки від нестерпного болю і повного безсилля. Все-таки санітарки це побачили і перестали мене перевертати. Пролежнів у мене не виникло.
Деякий час я ще полежала в лікарні (в Республіканській лікарні ім. В. А. Баранова), а потім мене виписали далі відновлюватися вдома. Після цього ми звернулися в поліклініку № 1 для проходження подальшої реабілітації вдома і в спеціалізованих лікувальних установах. Підтримка з боку поліклініки була мінімальною: прийшла додому невролог, подивилася на мене, піднявши ковдру молоточком постукала, і поцікавилася, чого ж ми ще хочемо. Після секундного огляду вона ретельно, протягом декількох хвилин, протирала руки вологою серветкою, як ніби я заразна. Та й пізніше я неодноразово відчувала себе «заразною».
Популярне: "Від 500 до 3685 гривень …": Українці вже днями зможуть отримати разову грошову допомогу
Перші півроку я не вміла ковтати. Мені доводилося вдихати їжу, боячись, що я можу вдавитися і померти. Поступово я стала сідати, стан мый покращився, але сталося те, що можна було очікувати: мій хлопець став приходити все рідше і рідше… поки не зник зовсім.
Трохи пізніше я стала проходити реабілітацію в спеціалізованих центрах.
