Конфлікт у російських військових елітах спалахує просто на очах.

Зовнішній тиск на путінський режим з боку збройних сил України та економічних санкцій наростатиме, і призведе до вибуху зсередини. Якась група еліти здійснить переворот і позбавиться путінського керівництва, – пише журналіст Євген Вільк у своєму телеграмі. Важливо подивитися на саму еліту та оцінити ризики та можливості для неї.

Зараз на наших очах закінчився чи закінчується другий великий етап війни. Перший етап розпочався 24 лютого і вичерпався остаточно у квітні. Тоді путінське керівництво розраховувало безпосередньо завоювати Київ та головні міста України, створити власний маріонетковий уряд. Розраховувало на перемогу в її чистому та безпритульному вигляді. І на Захід, який вимушений визнати нові реалії.

Військові еліти в цьому випадку чекала б на пошану, нагороди і всі можливі бонуси режиму. Ці плани провалилися. Захід поступово нарощував підтримку України. Розгром її та взяття великих міст не вдалися. ЗСУ відтіснили загарбників із багатьох завойованих у перші місяці територій. Але йдеться (йшла) при цьому про повільне наростання потенціалу ЗСУ, якому протистояло у свою чергу нарощування і технічного (меншою мірою, але все ж таки!) і суто мобілізаційного людського потенціалу путінських військ.

На цьому етапі війни головною надією путінської еліти були «переговори» та «мирна угода». І в цих переговорах путінське керівництво всіляко наполягало, залучаючи до них правдами і неправдами різних іноземних посередників. Треба розуміти, що будь-який вихід із війни хоч би зі збереженням Криму, Луганської та Донецької областей нехай хоч у межах на 24.02.2022 був би оголошений Путіним перемогою. Поняття СВО – це не лише пропагандистська брехня про війну, це ще й ідеальна формула для фінальної брехні про перемогу.

СВО – це щось на зразок рейду на чужу територію. Пошарпані і збентежені генерали та польові командири в цьому випадку знову могли сподіватися на бонуси. Після переможного параду не Хрещатиком, а Червоною та Палацовою площами. Перемога чи поразка у будь-якій війні без втрати своїх територій – це справа інтерпретації. А вже інтерпретувати для себе вони вміють, а «переможні» військові еліти отримають звання та матеріальні приємності.

Період Суровікіна – це і був їхньою останньою та відчайдушно надією на переговори. Вони щиро сподівалися, що ракетними обстрілами та погашенням електрики в Україні вони змусять до переговорів. Підкріплювала їхню надію західна допомога, яка тривалий час зупинилася на постачанні зброї та техніки більше для оборони, ніж для наступу. Раз дають тільки для оборони, – означають змиряться, зрештою, зі стабілізацією фронту українськими землями. І значить є шанс на «перемогу» в їхній будь-якій інтерпретації.

Ці надії випаровувались у них поступово через тверду позицію України та її союзників на перемогу та відвоювання всіх захоплених раніше територій. Крапка в цих мріях ще не поставлена. Але вона ближча, ніж ближче перші поставки важких танків. Військові еліти Путіна зараз мають розуміти одне – їхній майбутній прямий військовий розгром та втрату початкових територій, які їм уже ніхто не пробачить. За жодної інтерпретації війни. Їхня майбутня доля – або самим потрапити під точний постріл Хімарса поблизу фронту або бути знищеними як зрадники своїм керівництвом або їх спритними конкурентами смутного часу. Адже люди на війні ростуть. Не те, що краще стають, але ростуть, відчувають свою силу та владу.