Хоча загарбники й проводять зимово-весняну кампанію зі щоденними шматаючими штурмами позицій українських захисників, а подекуди, на жаль, мають певні успіхи, жодної мови навіть не йтиме про злагодженість у більшості їх підрозділів. По факту, це просто неможливо. Особовий склад російської армії у своїй більшості демонструє феноменальну здатність не рахуватися із втратами та йти на забій тисячами без якихось проявів непокори.
За даними джерел 24 Каналу в українських спецслужбах, командири загарбницьких військ постійно зіштовхуються з неможливістю виконати поставлені їм згори завдання через тотальний дефіцит всього. Бункерний фюрер вимагає у своїх генералів виходу на адмінкордони Донецької та Луганської областей, але максимум, який можуть продемонструвати окупанти – це просування на кілька кілометрів на певних ділянках фронтів при величезних втратах у техніці та живій силі.
Зосередивши майже всі свої боєздатні підрозділи під Вугледаром, Авдіївкою, Мар’їнкою, Кремінною та Бахмутом, путінські ординці за чималий проміжок часу продемонстрували певні успіхи лише на одному напрямку. Натомість всі інші потуги росіян постійно завершуються їх розгромом на полі бою.
Збройні сили Росії складаються з якісно підготовлених підрозділів лише на 30%, тоді як більшість загарбників – це погано забезпечений натовп із мобілізованих. Зрозуміло, що така армія завдяки своїй кількості може руйнувати міста та вбивати людей, однак кожне її просування вглиб України фактично перетворюється на піррову перемогу. Українські захисники змушують путінських генералів платити за це ту ціну, яку Росія так чи інакше не може собі дозволити. Адже хоч Путін і має величезний мобілізаційний потенціал, набирати окупантів для відправки на загибель йому ставатиме все важче.
До того ж, цінник у 30 тисяч загарбників в обмін на знищений Соледар так чи інакше може призвести до того, що росіяни закінчаться. А от із технікою у них все дуже погано навіть зараз. Розконсервовані танки 50-х років хоч і здатні стріляти, являють собою консервні банки, які гарантовано знищуються радянськими РПГ. Крім того, старі БМП та БТРи перебувають у жахливому технічному стані. То ж із кожним тижнем та місяцем російська орда стає все гіршою за якістю, що надає певну перевагу Україні навіть за умов жорсткого дефіциту зброї та снарядів. Втім, від снарядного голоду поступово страждають і росіяни.
Армія орди, яка звикла воювати за рахунок чисельної переваги та безлімітної кількості боєприпасів, так чи інакше втрачає свою здатність просуватися через нестачу снарядів для артилерії.
При цьому подекуди ще й скористатися цими боєприпасами не можуть, бо у своїй більшості російська артилерія – це не про точність. Ілюструє це випадок, який стався 11 березня під час чергової спроби окупантів просунутися ближче до Авдіївки. Кілька маленьких груп загарбників із 136 бригади висунулися в напрямку позицій ЗСУ під прикриттям танків та кількох БТРів.
Частина бронетехніки до потрібного росіянам місця не доїхала, бо рухалася колоною та заїхала на мінне поле, про яке офіцерам-окупантам було давно відомо. Просто механікам-водіям та командирам екіпажів про це не сказали. Ті ж, хто не підірвався на загородженні, намагалися розвернутися та поїхати назад, але їх знищили захисники України. Не пощастило й ворожій піхоті, просування якої мали забезпечити не лише танкісти, але й артилеристи.
Втім, командир батареї гаубиць 1943-року Д-1 чи то після похмілля, чи просто через власну недосвідченість трохи переплутав та почав накривати своїх. На щастя для загарбників, з 20 снарядів влучним був лише один, але він знищив чотирьох оркостанців та поранив ще трьох. Однак найважливіше зовсім не це. Після того росіяни, які вже пішли на штурм та не могли повернутися через загороджувальні загони, дізналися, що допомога артилерії для них скінчилася. Адже денний ліміт на снаряди вичерпався. Так і залишилася купка загарбників наодинці з українськими захисниками. І зрозуміло, що спроба штурму для них закінчилася абсолютним провалом.
