Чутки про те, що Андрій Равка подав заяву з проханням звільнити його із займаної посади, поширився вже в липні, причому на початку, пише журналіст видання “Білоруський партизан“.

Ніщо не підтверджувало ці чутки, а сам Андрій Олексійович при цьому сумлінно виконував свої обов’язки, не роблячи ніяких демаршів. Навпаки. Регулярно він виступав в соціальних мережах, роблячи дивні для нормальної людини, але обов’язкові в нашій владній диктаторській системі заяви про те, що все пропаде без Лукашенка, що його опоненти куплені і проплачені, нарешті, що потрібно готуватися захищати країну на випадок можливої ​​інтервенції. Відчуття виникало таке, що тези йому спустили зверху з головного ідеологічного управління, а то й гірше – з МЗС.

І після виборів Равка був уособленням мовчазної лояльності, якщо не брати до уваги абсолютно ідіотської заяви про те, що незгодні можуть покинути країну. Грюкати дверима він явно не збирався, оскільки втеча настільки титулованого щура з ще не затонулого корабля цілком могла перевернути судно, порушивши баланс сил. Так що мирна відставка, що послідувала в день візиту до Мінська російського прем’єр-міністра Мішустина, здається, стала для нього виконанням бажань.

Равка пройшов шлях від командира взводу до міністра оборони. Весь цей час він готувався до одного – захищати свою країну і свій народ від зовнішнього ворога. А тут ситуація склалася так, що було незрозуміло: застосує влада армію для придушення протестів, або ж обмежиться перетворенням в колективного ката загонів спеціального призначення, а також співробітників деяких інших спеціальних служб, назви яких, як мені здається, ми дізнаємося в недалекому тепер уже майбутньому . Зрештою, стало зрозуміло: армія використана не буде. Стало це зрозуміло в той момент, коли Хренін-міністр, наступник Равкова на цій посаді, почав раптом заявляти, що злочинних наказів не буває (тобто, фактично дав зрозуміти, що ця проблема обговорюється в генералітеті), а саму армію заслали на білорусько польський кордон, як у відомому фільмі Леоніда Гайдая відсилали стрільців від гріха подалі брати чи то Астрахань, чи то й зовсім навіть Крим.

Як мені здається, сама думка про можливе застосування армії для придушення інакомислення викликала у свідомості генерала Равкова когнітивний дисонанс – фатальне зіткнення його власних уявлень про те, для чого потрібна армія, і можливого наказу, транслятором якого він ризикував стати за посадою. Будучи суб’єктивно порядною людиною, Андрій Олексійович напевно сказав про це головнокомандувачу. Ситуацію пішли обговорювати в Хренін-міністерстві оборони, після чого і сталася вищеописана відмова від ще не даного наказу.

І тут показова рокіровка. На пост держсекретаря Ради Безпеки призначений генерал Вакульчик, колишній тепер вже шеф білоруського КГБ. З одного боку, зрозуміло, що всі прослушки, перегляди, зломи і зміст в «американці» без нього і його санкції неможливі. З іншого боку, в 2017 році Валерій Павлович якось примудрився прослизнути між політичними цівками, що не посадивши жодної плями на власну репутацію: вся відповідальність за «справу патріотів» в громадській думці лягла на главу МВС Ігоря Шуневича, з якого успішно – і при його власній активній співучасті – медіа зліпили такого монстра.

Зараз КДБ у нас керує всім, включаючи тимчасово зниклу з горизонту пані Кочанову. Адміністрація президента, Рада Безпеки, власного КДБ, а також КГК – все це суцільне гніздо Вакульчик з товаришами. Армійському генералові в цій теплій компанії просто немає місця. Його пішли.

Коли-небудь Андрій Олексійович Равка надиктує новоявленому полковнику Макарову (сподіваюся, кілька грамотнішому, ніж був раніше у вживанні полковник) свої мемуари, і ми дізнаємося його версію того, що сталося.