Як опинився на війні і загинув 20-річний Антон Туманов, житель Козьмодемьянська Республіки Марій Ел. Розповідь матері (01.09.2014).
Антона Туманова привезли у закритій труні.
– Там віконечко – добре, хоч особу можна розпізнати. Хлопці мені сказали, в їх частині є такі, що просто шматки м'яса, ДНК тепер роблять. Батьки ще не отримали своїх дітей.
Сидячи у вітальні на дивані, на якому раніше спав Антон, його мама Олена Петрівна Туманова поправляє на коротких сивіючого волоссі чорну пов'язку, шукає в сумці свідоцтво про смерть – навіщось вона носить його з собою.
Речі, паспорт і військовий квиток молодшого сержанта Антона Туманова матері ще не віддали. 20 серпня Олена Петрівна отримала тільки труну і копію свідоцтва про смерть з ростовського моргу. Там вказана дата смерті – 13 серпня 2014 року, місце – «Пункт тимчасової дислокації військової частини 27777», час – «Під час виконання обов'язків військової служби», і причина – «Множинні осколкові поранення нижніх кінцівок з пошкодженням великих кровоносних судин. Гостра масивна крововтрата».
– Ноги відірвало йому, звичайно. Хлопці розповіли. Але я і так відчувала, що в труні він не цілий…
Антон пішов у армію з рідного Козьмодемьянска (21000 жителів, 100 кілометрів від Йошкар-Оли) в 2012 році. Учебку пройшов в Пензі, служив в Південній Осетії.
– Як з армії прийшов – хотів знайти роботу, але у нього не вийшло, – спокійно розповідає Олена Петрівна. – У слідчий ізолятор його не взяли, тому що у нього анемія. Для армії він придатний, а для роботи – немає. Антон їхав у Нижній, місяці три працював на автозаводі. Жити ніде, знімати дорого… Повернувся. В Москву з'їздив пару раз, на будівництві з хлопчиськами попрацював. Гроші їм не заплатили, на зворотній квиток я йому висилала. А у нас в Козьмодемьянске де працювати? Всього два заводи залишилося, один якісь пластмаски робить, другий – не пам'ятаю. У травні каже: «Я, мам, піду в армію за контрактом». Я – давай відмовляти: «Ти почекай, бачиш, обстановка якась… Не дай бог, сунуть на Україну, була ж у нас Чечня, був Афганістан…» – «Мам, наші війська туди посилати не будуть. Все, я вирішив, я піду. Мені гроші потрібні. Я ж не на війну їду – я на роботу їду. Іншої-то роботи немає».
В 18-у Окрему мотострілецьку бригаду, в/ч 27777, в селище Калиновська в Чечні Антон поїхав 21 червня. Місце служби вибрав сам. Казав, що в Південній Осетії дуже полюбив гори: «Я хочу прокидатися і бачити гори, засинати і бачити гори». Поспішав потрапити до кінця місяця, щоб за липень вже отримувати зарплату, але в частині дізнався, що три місяці буде на випробувальному терміні, тільки потім укладе контракт. «Дзвонить, каже: «Два місяці зарплати точно не буде». Я говорю: «Скажи чесно, тобі грошей послати?» – Розповідає Олена Петрівна. «Ну скільки зможеш…» Відправила 3 тисячі, скільки знайшла: я-то сама санітарка, зарплата у мене 5500. Антон говорив, там все без грошей сиділи, затримували. Коли після похорону приїхали хлопчаки з його частини, документи привезли, виявилося, їм навіть командировочні не дали. Квитки купили – і їдьте. У нас в військкоматі їх хоч перший раз за дорогу нагодували».
Зарплату за півтора місяця служби Антон так і не отримав. Домашнім він говорив, що йому обіцяли 40-50 тисяч рублів. Хлопці-товариші по службі пояснили, що Антона, мабуть, обдурили: вони отримують не більше 30.
«Їдемо на війну»
Додому Антон дзвонив майже кожен день. На початку липня вдруге розповів: у частині питають, хто хоче добровільно поїхати в Україну.
– Я йому кажу: «Ти, сподіваюся, не хочеш?» – «Що я, дурник? Тут ніхто не хоче». З ним разом служити пішов ще один наш хлопець, потрапив теж у Чечню, в Шалі. Він мені потім розповідав, що у них в частині теж говорили: якщо протримаєтеся скільки-то днів на Україні – заробите 400 тисяч. Ніхто, природно, не погоджувався: навіть якщо залишишся живий – з грошима все одно буде кидалово.
Потім Антон написав мамі, що його відправляють під Ростов. На російсько-українському кордоні військовослужбовці частини 27777, за його словами, опинилися 11 липня. Олена Петрівна не хвилювалася:
«У Ростові жарко, Україна далеко, у Антона все добре. Тобто як добре? Питаю: «Що ви їли?» – «Доширак». – «А польова кухня?» – «Нету. Сухпаек».
Олена Петрівна довго обурюється, що хлопчаків погано годували, тримали під дощем або на спеці… Здається, їй хочеться уявляти сина голодним. Уявити його мертвим вона не може.
18-річна Настя Чернова, наречена Антона, розповідає про місяць в Ростовській області зовсім інакше.
З такою ж, як у Олени Петрівни, траурною пов'язкою на голові, Настя сидить в кріслі навпроти фотографії Антона: маленька, дуже тендітна, з довгим світлим волоссям, вся в чорному («Не можу носити яскраве, фізично не можу»), і за всю розмову, здається, жодного разу не піднімає очей.
Настя зв'язувалася з Антоном кожен день, про службу він розповідав їй значно більше, ніж мамі. 23 або 25 липня вперше сказав: «Їдемо на війну». Перелякана Настя запитала тільки: «На Україні ж немає росіян?» – «Ми їдемо в ролі ополченців». Дня три-чотири не виходив на зв'язок.
Другий раз, як розповів Антон Насті, їх відправили на Україну 3 серпня, на два дні. Міста, терміни і цілі поїздки не говорив: Настя думає, сам не знав.
– Виходить, їх посилали просто контролювати ситуацію, їздити, дивитися, – міркує вона. – Дали українські гроші, Антон розповідав, що заходив в магазин, сміявся: «Сувенірів немає, хоч українських грошей тобі привезу». Неначе не про війну говорив. Так, про звичайне життя.
«Послали на допомогу ополченцям. Не переживай, все буде чікі»
Остання фотографія Антона Туманова (крайній праворуч) у тимчасовому таборі під містом Сніжне Донецької області. Другий праворуч – імовірно Роберт Арутюнян, загиблий одночасно з Антоном. Доля інших бійців рідним Антона невідома
10 серпня Антон подзвонив додому: «Мама, нас відправляють в Донецьк».
– Я говорю: «Куди? Там війна! Вас не можуть туди відправити!» Він:«Мам. Це ти так думаєш». Тільки й сказав: «Послали на допомогу ополченцям. Не переживай, все буде чікі!»
Насті Антон додав, що буде на Україні місяці два-три, можливо, до листопада, без зв'язку.
– Тільки перед самим від'їздом сказав: «Я не хочу їхати, ми з пацанами думали зіскочити, але до частини півтори тисячі кілометрів», – згадує Настя. – Може, він відчував що … Всі останні дні говорив: «Ось, ніяк не одружилися, у мене ні дітей, нічого…» Це просто його плани, мрії …
11 серпня Антону видали дві гранати та 150 набоїв для автомата. О третій годині дня він прислав мамі повідомлення «ВКонтакте»: «Телефон здав, на Україну поїхав». Все.
– Якби я знала, що так може бути… – Олена Петрівна сидить на дивані сина: спокійна, тиха, поникла. Дзеркала в квартирі завішані строкатими простирадлами, на прикритої серветкою табуретці – фотографії Антона, військовий кашкет і акуратно складений російський прапор – привезли з труною. На фотографії з траурною стрічкою – красивий, зовсім юний хлопець у військовій формі. Всі його фотографії в будинку – тільки у військовій формі …
– Я не розумію: як їх могли відправити? – Каже мати. – Адже багато ж народу, 1200 осіб … Я навіть не знала, кому дзвонити, ні цих майорів не знала, ні їх номерів… Якби я знала, я б сказала: «Не смійте його відправляти!" Я б… Якби знати.
Про те, що відбувалося далі, відомо з розповіді двох товаришів по службі Антона по в/ч 27777, після похорону приїхали в Козьмодемьянск з його документами. Один з них залишив Олені Петрівні нотаріально завірене «Пояснення» з подробицями загибелі Антона. Пізніше він же погодився зустрітися з членом Ради з прав людини, членом правління «Меморіалу» Сергієм Кривенко, який записав його розповідь для звернення в Військове слідче управління СК (ім'я військовослужбовця та копії документів – ред.).
За словами товаришів по службі, наказ перейти кордон з Україною прийшов 11 серпня. Тих, хто відмовлявся, командування ображало, присоромлювало, загрожувало кримінальним переслідуванням. Всі документи і телефони наказали здати, форму зняти (всі переодяглися в простий камуфляж), на техніці замазати розпізнавальні знаки й номери. На ноги і руки пов'язали вузькі білі пов'язки: пізніше Туманова знайшла в «ВКонтакте» фотографію сина з такими пов'язками і коментарем його товариша по службі: «Це знаки впізнання свій-чужий. Сьогодні на нозі, завтра на правій руці і т.д. Все, що рухається без пов'язок, – знищується».
Вночі 12 серпня колона з 1200 осіб зайшла в Україну і вдень 13-го зупинилася на території заводу в місті Сніжне Донецької області в 15 кілометрах від кордону. Машини з боєприпасами і зброєю поставили дуже скупчено. Вдень 13 серпня по колоні ударили з «Градів».
– Хлопчаки (товариші по службі. – Є. Р.) сказали, що з 1200 осіб загиблих – 120, поранених – 450, – каже Туманова. – Вони самі десь ззаду були, а мій Антон попереду. Ні окопів, ні захисту… Паніка, хто по машинам, хто куди. Вибиралися, як могли…
Коротенько, за описом товаришів по службі Антона, операція переможної російської армії на чужій землі виглядала так: з двома гранатами на людину і не підготовленою до бою технікою колона військ зайшла в Україну, потрапила під «Гради» – і через добу повернулася назад з 120 трупами.
«Ви віддавали наказ?»
Повідомлення про смерть приніс співробітник Козьмодемьянского військкомату Будаєв. «Він Антона і на строкову службу відправляв, і на контракт оформляв. Приніс – а сам плаче. Я тільки запитала: «Де це сталося?» – «Під Луганськом». – «Але вони ж в Донецьк поїхали». – «Не доїхали». Дав мені номер частини, я подзвонила, сказала: «Може, помилка, це не мій син?» – «Ні, все точно, хлопці тільки що впізнали». Співчуття і все таке … »
З тих пір ніхто з військового командування з Оленою Петрівною не розмовляв. Та й вона не дзвонила. Просто не знає, кому.
– Чому це сталося? Де? Нехай мені скажуть і не брешуть. Більше, звичайно, я хочу знати, чому, хто віддав цей наказ?! Тому що цей наказ міг тільки з Москви бути. Ось стояв би переді мною Путін – я б так і запитала: «Ви віддавали наказ? Відповідайте чесно». Я до останнього дня думала, що там немає росіян. А хлопчаки кажуть, там ще не скоро все припиниться. Чому хтось повинен туди йти? Нехай вони самі розбираються, як хочуть.
Плаче.
– Так адже вже з Нового року все це твориться, або навіть раніше, так? Коли Крим приєднували, я дивилася телевізор і думала: «На фіга нам це потрібно? Ми тут і так викидні – а ще приєднуємо когось». Антошка, здається, взагалі про це не думав. Він не воювати їхав – працювати.
На прохання Олени Петрівни я допомагаю їй написати звернення до правозахисників, відвожу його в Москву.
– На мене якась паніка напала. Мені треба, щоб люди знали, що хлопчаки воюють. Хоча, може, в Москві все без нас знають? – Питає дуже серйозно. Я ховаю очі і мовчу. – Подзвонила «Солдатським матерям», вони відразу: «А, 18-а бригада? 120 загиблих, знаємо», – тобто я не перша їм дзвоню. Питають: «Ви не боїтеся, що вас потім… це саме?" Не боюся, говорю…
Туманова написала про загибель сина на власній сторінці в «Однокласниках». У відповідь отримала десяток злобних повідомлень про те, що вона бреше, порочить батьківщині і робить піар. «Одна написала мені:«Ти не боїшся, що у тебе стоятимуть криваві хлопчики в очах? "Я думаю, вона якась дивна, хоча на фотографії начебто нормальна сидить».
– Ви хочете, щоб за смерть Антона когось покарали? – Питаю я.
– Мені, якщо чесно, без різниці: знімуть кого з посади, не знімуть. Мені вже все одно. Мені хочеться зрозуміти: чому його туди послали, хто це зробив? Чисто для себе. Тільки це дуже важко, щоб хтось сказав.
З двома гранатами на людину і не підготовленою до бою технікою колона військ зайшла в Україну, потрапила під «Гради» – і через добу повернулася назад з 120 трупами.
Кладовище
Нижня, ближче до Волги, частина Козьмодемьянська – старі, почорнілі, що осіли в землю колод будинки. Строкаті лиштви, палісади, човни у дворах… Схоже на велике село. Не те щоб дуже депресивно – загалом, як скрізь.
Від будинку до кладовища – хвилин 15 пішки. Дорогою прямо на вулиці знаходимо гриб, купуємо на порожньому ринку підв'явші жоржини і айстри.
– Навіщо вони воюють? – Просто, чи не риторично, питає мене Олена Петрівна, спотикається на розбитому асфальті. – Через території, чи що? Кому вона потрібна? Нічого я не розумію в цій політиці… До цього іноді думала: "Хто ж там воює?" Якщо постійно кажуть: ополченців вбили стільки-то – скільки їх ще залишилося? Антон вже під Ростовом був – я все так думала. У нас деякі як міркують? Друга світова до нас не дійшла, і ця не дійде. А що мужиків забирати будуть – не розуміють.
…Серед старих, давно покинутих пам'ятників з фотографіями серйозних бабусь у хустках, могилу Антона видно відразу. Пластикові вінки від родичів і військового комісаріату, пляшка зі свіжими польовими квітами, фото – те ж, у військовій формі. Олена Петрівна зсипає на могилу цукерки: «Смачні, з родзинками, сьогодні купила», – прибирає ледь встигли засохнути після похорону букети. Хреститься. Плаче.
На похорон «народу прийшло – жах». Були від військкомату, привезли військовий оркестр з Йошкар-Оли. «Пацани ці, з оркестру, завжди солдатів ховають. Так вони мені сказали, Антон не перший – з нашої, Марійської республіки, – хто загинув там».
Приїжджали до Тумановим військові з в/ч 27777 розповіли Олені Петрівні, що в це відрядження привезли документи трьом сім'ям загиблих – в Козьмодемьянськ, Казань і Маріїнський Посад.
Товариш по службі Антона виклав в «ВКонтакте» фотографію Антона з іншим, теж усміхненим хлопцем. Підпис: «Арутюнян Роберт Мартуновіч, Туманов Антон. Герої, загиблі при виконанні військового обов'язку». У коментарях – питання про їх підрозділи і місця смерті. Відповідь: «Група інженерної розвідки в складі мотострілецького батальйону. Сніжне, одна зі східноєвропейських країн». – «А в Східній Європі вони що робили?» – Наступне запитання. Відповідь: «Виконували наказ ми. У ролі ополченців. До речі, поміняли мене на висоті псковські десантники, яким начебто теж нічого робити на південному сході Європи».
Відпустити
– Відпустити його нам треба. До 40 днів положено відпускати. Кажуть, коли ми плачемо, йому там погано. Плакати не можна, – каже Олена Петрівна.
Ми сидимо на кухні, Туманова намагається нагодувати нас з Настею обідом, клопочеться, щедро, товстими скибками ріже ковбасу. Настя з відсутнім виглядом заварює чай.
– Я коли йому дзвонила останній раз, у нього грошей на телефоні по нулях було, – згадує Олена Петрівна. – Кажу: «Ну так я покладу зараз». Він: «Не, мам, не клади. Приїду, подзвоню тобі – тоді покладеш». Уявляєте? – Плаче.
Одночасно зі мною до Тумановим приходить журналіст йошкар-олинскої газети «Червоне місто», наполегливо запитує: чи займався Антон спортом, чи добре вчився, – мабуть, пише парадний портрет.
– Та ні, – Олена Петрівна легко відмахується. – Навчався він не особливо. Коли школу закінчив – не було у нього такого, щоб кудись тягнуло. Пішов до технікуму, не закінчив. Сказав, якщо працювати на заводі, – можна і без технікуму. Інститутів у нас в місті немає. Він чого хотів? Роботу, машину, квартиру, одружитися. Просто з роботою інакше не виходило … Хоча ви знаєте … Я взагалі завжди хотіла бачити його у формі. І йому самому подобалося служити.
Про загибель Антона знає вже все місто, Олена Петрівна, сміючись, згадує, скільки дівчат підійшли до неї сказати, як любили Антона.
– Я боялася мертвого його побачити. Поки не побачила – не вірила, – Настя все так же дивиться в підлогу. Дуже ретельно, наполегливо шукає слова. Слова не слухаються, але вона продовжує, неначе обов'язково потрібно сказати: – Мені з ним було ніколи не страшно. Ну взагалі можна було нічого не боятися. Він обіцяв: приїде на Новий рік у відпустку, розпишемося … Я говорила, мені заміж рано, але якщо б він з кільцем прийшов – я б не відмовилася ні в якому разі. Питаю: навіщо так рано, що це тобі взбренділо? Він: «Раптом війна? Дітей немає – так хоч одружимося».
Ехо Москви