Президент Російської Федерації Володимир Путін не може не розуміти, чим йому загрожує справжня, велика війна, але він не відмовляється від планів по захопленню інших держав.
Про це йдеться у матеріалі першого віце-президента Національної академії наук, радника президента України Володимира Горбуліна, оприлюднений виданням “Дзеркало тижня”.
За його словами, під ударом можуть опинитися не тільки Білорусь, а й інші держави колишнього СРСР. Середня Азії в цілому і Казахстан зокрема – як і раніше сфера активного інтересу Кремля.
Популярне: Можна не платити? Газовики розповіли, що робити з вказаним в нових платіжках боргом
“Свого часу Казахстан переніс свою столицю подалі від кордону з Китаєм, вважаючи, що це сусідство трохи небезпечне. Як би не довелося переносити столицю ще раз, згідно з Путіним, “кордони Росії ніде не закінчуються”, – зазначив Горбулін.
Він додав, що для Путіна – Україна, Білорусь і Казахстан – це програма мінімум. Програма максимум – це не тільки встановлення контролю над країнами Балтії, створення зон нестабільності в Польщі, Румунії, Болгарії, Греції, але формування таких же зон у Німеччині, Франції, центральних і південних країнах ЄС.
“Підготовка до цього йде повним ходом. І це не тільки підігрів протестних акцій по всій Європі, але створення воєнізованих формувань. Росія зайнята організацією підпільних вербувальних і військово-освітніх проросійських центрів по всьому континенту (наприклад, Міжнародний центр бойової та спеціальної підготовки “Вовк”, чиї філії існують у багатьох європейських країнах)”, – підкреслив він.
Крім того, за його словами, активність Кремля — прямий наслідок такої надміру "акуратної" європейської політики у сфері безпеки. Москва охоче і безкарно підключається до організації протестів у ряді країн континенту. Тестування політичної стабільності Європи йде повним ходом.
У складній ситуації опинилися і США. Передноворічна гучна відставка міністра оборони Меттіса — симптом серйозної проблеми, яку США не змогли вирішити і через два роки після президентських виборів.
За два роки Конгрес зробив чимало, щоб обмежити господаря Білого дому у прийнятті стратегічних рішень у внутрішній та зовнішній політиці. Однак є межі й такого контролю, і Трамп їх відчув,- підсумовує автор.