Я хочу розповісти свою реконструкцію того, що відбувалося в перші роки війни на Донбасі після приходу до влади Петра Порошенка. Це саме реконструкція, що базується на тій інформації, яка стала мені відома, і на аналізі тієї внутрішньої логіки, яка керувала головними учасниками подій.
Про це пише політичний аналітик Олександр Кочетков. Надалі подаємо в оригіналі.
Порошенко був упевнений, що Росія не стане серйозно перешкоджати цьому плану. Він спирався на позицію європейців, яких лякають криваві картинки звідкись з Близького Сходу. Уявіть, наскільки європейським буржуа відбивають апетит криваві картинки з самого центру Європи. Американці повинні були слідувати Будапештському меморандуму. Але найбільше Порошенко покладався на підтримку від Фонду Ротшильдів, що має серйозний вплив на нафтогазову сферу РФ, тобто, на її основу.
Порошенко не подумав, що у Путіна теж своя фікс-місія — збирача земель руських і відновника імперії — чи то радянської, чи то царської, вони самі розібратися не можуть. Але обов’язково щоб з хрускотом французької булки та з хрускотом американських доларів.
Порошенко призначив абсолютно підконтрольних, які дивляться йому в рот, Віктора Муженка і Валерія Гелетея. І почав приміряти треуголку Наполеона і френч Сталіна. Щодня Гелетей і Муженко з тубусом, в яких топографічні карти, були в Адміністрації президента, і там разом з Порошенком встромляли прапорці, малювали стрілки ударів й обхідних маневрів. До речі, як Наполеон і Сталін, Порошенко дуже швидко вивчив назви всіх наших військових частин, їх озброєння, прізвища командирів, і на цій підставі вирішив, що він і справді військовий стратег.
Почався наступ ВСУ. Але кордон під контроль повністю повернути не вдалося. Під Зеленопіллям і Савур-Могилою виник перший котел. Бо наші воювали на карті України, а треба було воювати на карті Європи, як висловив один мій знайомий з кола ПАПа. На карті України ЗСУ рухалися вздовж свого кордону, на карті Європи вони заходили у вузький коридор між двома ворожими силами.
Але ситуація була не безнадійною. Наступ ЗСУ було продовжено, але вже не впритул до кордону, щоб з території Росії нас не можна було обстрілювати, але щоб оточити Донецьк і Луганськ, позбавити постачання зброї та техніки. Так, як це було зроблено зі Слов’янськом.
Там у Ігоря Гіркіна кінчалися боєприпаси, він хотів залишити Слов’янськ. Порошенку потрібна була зрима перемога, бажано, без великих втрат. Знову виграло бізнесове мислення і пішли на договірняк. Розрахунок був на те, що бійці Гіркіна — найбільш боєздатна частина бойовиків, підуть в Росію. Заборона бомбити і вражати артилерією колону Гіркіна йшла від керівництва Генштабу. Муженко не міг віддавати такого наказу без команди Порошенка.
Була домовленістю. Інакше вихід колони Гіркіна був неможливий.
Гіркін не пішов у РФ, а прийшов у Донецьк, який вже готувався до повернення в Україну, і перетворив його на укріпрайон. І зміг домогтися постачання бойової техніки.
Наше командування просило від росіян в Іловайську того ж, що саме надало Гіркіну: безперешкодного виходу зі зброєю. Російські генерали спочатку пообіцяли, потім сказали, що з Кремля прийшов інший наказ.
Як результат замість миру ми отримали Мінську капітуляцію і те, що постійно гинуть бійці на фронті. Замість членства в ЄС – сумнівний безвіз. І замість єдиної помісної церкви – томос при збереженні церкви Московського патріархату. Але Порошенко не опинився в ув’язненні на острові Святої Єлени, як Наполеон. І не помер у страшній самоті, як Сталін. Ні, ходить на паради, дає критичні інтерв’ю…