Російські соціальні мережі та інтернет-ресурси тепер в українському інформаційному просторі – табу. Відповідний наказ про їхню заборону підписав президент України Петро Порошенко. Яка істинна причина такого кроку, як це вплине на електоральну популярність голови держави та про які наслідки «блокування» вже нині варто говорити, в інтерв’ю розповів політичний експерт Петро Олещук, – передає Корупція Інфо
Популярне: Це просто ЖАХ!!! В серії тяжких злочинів, в тому числі вбивства у Маріуполі, підозрюють полк Азов
– Офіційна причина заборони російських соціальних мереж та інтернет-ресурсів – захист національних інтересів. Це єдина причина? Чи є ще якісь не озвучені?
Олещук– Якщо поруч із цим згадати ще заборону георгіївської стрічки, то загалом у цій ситуації є доволі серйозний політтехнологічний аспект. Суть його полягає в тому, що президент та його команда починають готуватись до наступних виборів. Щоправда, незрозуміло до яких саме – дострокових парламентських чи президентських. Так чи інакше, обирають як ключовий шворінь політичної кампанії тему під своєрідною назвою «ура-патріотизм».
– Наскільки така стратегія є вигідною з електорального погляду?
– Є таке поняття в політичних технологіях, як «контрактний меседж». Тобто те, що дозволяє мобілізувати виборця. Викликає купу емоцій у суспільстві. До того ж негативні емоції у цьому контексті також можуть бути достатньо потрібними та корисними.
Завдяки гучному розголосу в суспільстві закріплюється чіткий асоціативний зв’язок: президент проти російського впливу. Це, вочевидь, найкращий спосіб змити всі згадки про Липецьку фабрику, останні скандали, пов’язані із сином президента тощо.
Матеріал за темою
Володимир Яворівський: Бог уже втомився нам допомагати
Заборона російських ресурсів може допомогти витіснити на периферію весь старий пасаж уявлень про президента, як про політика проросійської орієнтації.
– Чи не є це трохи запізнілим та антидемократичним кроком? Адже в 2014 році заборона російського контенту більше б відповідала суспільному запиту.
– Щодо демократичності, то заборона тих чи інших сайтів – це не така уже й рідкісна норма. Вона властива не лише Росії. Навіть у демократичних державах таку практику застосовують. Правда, там це вживається не як політичний захід, а згідно з рішенням суду, у разі порушення національного законодавства.
В Україні теж було б набагато менше претензій, якби все це відбувалось в судовому порядку. А порушень не бракує. Перш за все – проблеми з авторським правом. Не таємниця, що російські соцмережі – розсадник контрфактного контенту.
Також важливий чинник – робота російських спецслужб, збір даних про українських громадян. Усі ці незаконні речі можна було б зупинити у правовому полі. Проте в такому разі президент не зміг би поставити собі політтехнологічний плюс.
– Багато хто розцінює заборону російських ресурсів, як остаточне відщеплення України від «руского міра». Погоджуєтесь?
– Мусимо розуміти, що всі наявні в нас проблеми не вирішуються за допомогою заборон. Власне, саме заборони – це прояв слабкості. Має існувати потужний дієвий державний механізм вирішення тих чи інших питань. Тоді жодних заборон не потрібно. Усе реально вирішити на рівні інформаційного впливу.
Сподівання, що наказами президента можна щось змінити, – не відповідають реальному стану речей. Доступ до російських соціальних мереж в Україні не припиниться. Використовуватимуться альтернативні механізми. Та й ефективного контролю за цим не буде. Тому далі декларацій все це блокування не піде. І це треба розуміти.
– Чи є загалом ефективний механізм, окрім прямих заборон, який міг би мобілізувати українське суспільство та відгородити його від російського впливу?
– Тут треба розібратись – які ж причини цього впливу? А причини, насправді, очевидні. Росія досі залишається для України основним постачальником культурного продукту. Ми орієнтуємось на російську літературу, кінематограф. Так що брак українських аналогів – ось ключова проблема.
Матеріал за темою
Євген Мураєв про політичний баланс та відволікаючі маневри влади (відео)
Якщо хочемо відрізати Україну від російського соціокультурного простору, то треба пропонувати власну альтернативу, починаючи від створення примітивних серіалів до популяризації україномовних газет і журналів.
Якщо середньостатичний українець матиме доступ до всього українського, то він не відчуватиме якоїсь особливої туги за російським продуктом. Щодо державної підтримки культури, Росія, будьмо відверті, на десять голів вища за нас. Жодна заборона цей стан речей не змінить.
– Але ж у нас є навіть окреме спецвідомство – Міністерство інформації. Невже цього замало?
– Якісь інформаційні міністерства тут не надто потрібні. У сучасному світі контролювати інформацію набагато складніше.
Наша проблема полягає в тому, що всі головні інформаційні канали в Україні мають цілком конкретних олігархічних власників. Позиція цих олігархів в україно-російській війні – неоднозначна. Можемо 10 каналів створювати, але якщо вони належать Ахметову з орієнтацією на Росію, то жодної користі з того не буде.
Перш за все треба подумати, як вивести інформаційний простір із-під олігархічного впливу. І далі – рухатись у потрібному напрямку. Поки що держава не робила жодних кроків, аби цю сферу деолігархізувати. У цьому і є ключова проблема. Усі інші – похідні.
– В Україні можливе поступове згортання свободи слова?
– У будь-якому разі в нас основним стримувальним чинником є народ. Ми всі пам’ятаємо, яку реакцію викликали «диктаторські закони» Януковича.
У розвиненій демократії зі столітніми традиціями політичного життя виробляються системи стримування та противаг. Бачимо, як непомірні амбіції Трампа доволі швидко вгамували. Нині він не відрізняється загалом у своїй позиції від будь-якого іншого американського президента.
В Україні так не вийде. Відповідних інститутів і традицій не маємо. Тому лише тиск суспільства визначає межі впливу влади. І влада це враховує.
У суспільстві однозначної реакції щодо заборони російських мереж немає. Тому складно прогнозувати, яку реакція може викликати ще якась заборона.
Повинні розуміти, що чинна в Україні політична система – це крихкий баланс між громадською думкою та відповідними державними інститутами. Цей баланс може бути порушений у будь-який момент. Усі ці заборони є ходінням мінним полем.
– На Заході єдиної позиції щодо рішення Порошенка немає. Хоч у НАТО такий крок схвалили.
– Нині багато чиниться кроків, яких раніше не було. У нашому суспільстві є доволі конспірологічна модель, суть якої полягає в існуванні неформальних Мінських домовленостей. Мовляв, окрім формальних домовленостей, була ще низка неформальних.
Можна припустити, що існував певний консенсус – не чинити дії, які б дратували Росію. Тоді багато чого стає зрозумілим. Наприклад, відсутність реального переслідування поплічників Януковича, ситуація з інформаційним простором, російським бізнесом тощо.
Матеріал за темою
Слава Рабинович про інстинкт самозбереження Путіна та «чорних лебедів» у Кремлі (відео)
Після того, як блокада стала реальністю, відбувся своєрідний злам. Українська влада поступово відходить від створення враження, що вона намагається не провокувати Росію. Тобто відбувається поступовий відхід від моделі «не провокувати Росію» до моделі «провокувати».
Це все навряд чи відбулось би без схвалення західних партнерів. Адже Україна дуже сильно від них залежить. Заяви НАТО в цьому контексті – дуже важливі, оскільки Альянс є безпосереднім військовим гравцем, який перебуває поруч з Україною і не дуже зацікавлений, аби тут була масштабна війна.
Загальний тренд такий: «Хлопці, дивіться, вам потрібно якось реагувати на дії Росії. Якщо не будете, то поставите під питання свою власну легітимність. Хочете третій Майдан? Мабуть, ні. Значить, варто реагувати з позиції сили».
Реакція Заходу в цьому контексті пов’язана ще і з тим, що попри всі проблеми у відносинах з українською владою, переконані, що мати справу з чинною політичною верхівкою все ж таки простіше. Не хочуть надавати якихось аргументів, аби цю владу валити.
– Якщо оцінити актуальну міжнародну ситуацію, то загалом таке враження, що на Заході все більше набирає обертів тренд – вказати Росії її місце. Це видно і по Сирії, і за результатами виборів у Франції, та й із Туреччиною не все йде як по маслу. Україна теж вирішила “бути у тренді”?
– До певної міри це так. Звісно, не можемо говорити, що є якийсь один центр ухвалення рішень. Але загальний тренд вказувати Росії на її місце все-таки існує.
Тут ще можна згадати нещодавні карикатури в журналі Шарлі Ебдо – неоднозначні для Росії.
Таке відчуття, що на Заході дещо відійшли від шокового стану 2014 року, починають вибудовувати свою стратегію. Приходять до розуміння, що з Росією треба говорити з позиції сили. Адже слабкість вона сприймає як запрошення до удару.