На одному з сайтів, що пропонують тури в зону відчуження пишуть про те, що рівень радіації, який отримує людина за екскурсію в рази менший, аніж політ в літаку чи звичайна флюорографія. І люди їдуть… дивитися на чужий біль.
Традиційно перед роковинами аварії чиновники везуть туди пресу.
Цього року презентували новий лозунг – "Чорнобиль. Територія змін". І з неймовірним ентузіазмом пресі, українській і закордонній (в списку акредитованих ЗМІ – майже 200 пунктів), посадовець розповідає про те, з якою користю для української та світової науки планують використовувати зону відчуження. Також – про плани туристичного бізнесу. А потім, обережно, відповідаючи на питання…
"Десятикілометрова зона забруднена трансурановими елементами, період розпаду яких – 24 тисячі років", "частина території не найкраща для ведення сільського господарства", "економічно не вигідно, аби туди поверталася людина для господарювання"…
Це моя суб’єктивна думка, але звучить це все якось моторошно, зважаючи на те, що відбувалося з чорнобильською історією впродовж 30 років. Як приховували інформацію про радіацію, як евакуація почалася тільки через 36 годин після вибуху, і як в страшних муках помирали ліквідатори, які без жодного захисту йшли на реактор. Одразу це все було невідомо. Не розповідали і про те, як землю ховали в землі, відстрілювали тварин, які лишилися покинуті в зоні відчуження. І як ночами вивозили заражену техніку з могильників.
Я була там два роки тому. Одразу ж скажу – форма прес-туру аж ніяк не змінилась. Показують будівництва, які щороку – на завершальній стадії, здалеку поржавілий четвертий енергоблок і, як родзинку на завершення – місто-привид Прип'ять.
КПП "Дитятки". Одразу ж за ним – ремонт дороги. До речі, на більшій території зони вона рівна, як скло. І тільки далі, крізь зелень дерев починають проглядатися старенькі хати, як привиди. Ще далі – місто Чорнобиль, яке зараз є адміністративним центром зони відчуження. Чистеньке місто, з біленьким бордюрами і акуратними газонами. Чомусь спало на думку – "помітно, що тут мало людей".
Дійсно, туристам тут є на що подивитися, якась магічна атмосфера гуляє в повітрі. Але на причину цієї атмосфери щось не сильно хотілося дивитись. Четвертий енергоблок, похований під тоннами бетону, "майже добудований" саркофаг, який має ще надійніше захистити від мирного атому… Того мирного атому, який зруйнував тисячі життів. Нічого наднезвичайного. Якщо дивитись на чорнобильську історію загалом. А от якщо через призму історії кожної людини, яка стала жертвою чиєїсь помилки – стає якось моторошно. Ці відчуття гостро проявляються у Прип'яті.
На в'їзді в місто – черговий пропускний пункт. А далі – зарослі вулиці і полущені будинки. Щоб побачити їх – треба добре приглядатись. Можна сказати, вони ніби з'їдені деревами. Так само з'їдений асфальт, через який килимом пробилась трава.
Місто зберегло Радянський Союз, яким він був – на стовпах комуністичні зірки, на будівлях – "Серп і молот". І лозунги про той самий мирний атом.
За 30 років звідси все вивезли, розікрали. Через вибиті вікна квартир проглядаються голі стіни. Вітер зі всієї сили гуркоче дверима десь по пустих поверхах. В одному з під'їздів на першому поверсі – перевернутий рояль. Напевно, щось пішло не так… не донесли. Цікаво, на яких барахолках попродавали всі ті радіоактивні речі?
Фото: Вадим Довбиш
Трагедія тисяч людей стала для когось легкою наживою, для когось – цікавим експонатом. Щодня в зону відчуження курсують екскурсійні автобуси. Але тільки вдуматись, кожне вікно цього міста-привида – окрема історія чийогось зламаного життя, болю і смерті, яка тягнеться роками.
автор: Єлизавета Герасимюк, телеканал новин "24"