Заяви російських пропагандистів щодо “блискавичного просування” окупантів на Донбасі не відповідають дійсності.
Командувач Сухопутних військ Збройних сил України генерал-полковник Олександр Сирський, який працює на найскладніших ділянках оборони, розповів про реальну ситуацію на фронті, спростувавши заяви пропагандистських ЗМІ Російської Федерації про “перемоги” загарбників.
“Ворожі засоби масового інформування вільно оперують назвами нібито захоплених населених пунктів. Це, м’яко кажучи, не відповідає дійсності, і реальними успіхами окупаційні війська похвалитися не можуть”, – зазначив він.
Сирський наголосив, що на сході точаться жорстокі бої. Боротьба з окупантами триває виснажлива та вимагає від українських воїнів максимального напруження, а також фізичних і моральних зусиль.
“Необхідно критично ставитися до поспішних заяв, особливо у ворожих джерелах інформації”, – підкреслив генерал-полковник.
Заявляючи про “повний контроль” над селищем Піски в Покровському районі Донецької області, армія Російської Федерації просто продовжує його знищувати. Окупанти гатять по населеному пункту із термобаричних артилерійських систем, фактично зрівнюючи його з землею. Російські військові продовжують завдавати ударів з повітря й артилерійських обстрілів по території, що утримується Україною, на захід від Донецька.
Російські пропагандистські ресурси стверджують, що окупанти “контролюють” ситуацію у Пісках. Проте бойові кадри та супутникові знімки свідчать, що загарбники просто знищують населений пункт.
Ворог воює за лекалами Другої світової. Маючи багатократну перевагу в кількості зброї, техніки й боєприпасів, він зосередив проти захисників Донбасу страхітливу силу – тисячі гармат проти десятків наших «стволів» на одній і тій самій ділянці фронту, підкреслює журналіст Василь Галичанин.
Кожні сто метрів стоїть гаубиця, персонал якої не знає жодних обмежень у снарядах. І немає на лінії нашої оборони таких залізобетонних захисних споруд, які не могли б знищити важкі артилерійські системи, – питання лише в часі: за день майже безперервних ударів вони їх зруйнують чи за два. А про суто земляні траншеї чи бліндажі й казати годі.
На фронті ж вибір один: утримати Донбас чи зберегти армію? А кожен військовий тут опинився ще й перед особистим вибором: мовчки споглядати збоку, як гинуть побратими, й самому безмовно скоритися такій самій долі, чи не опускати руки, а всіма силами намагатися змінити ситуацію, тому що мовчання й бездіяльність – смерті подібні…».
Власне, вселенською гіркотою віє від допису у фейсбуці безпосередньо з Донбаської «нульовки» одного з таких бійців – Сергія Г., який поширили чимало інтернет-видань: ««Що мені втрачати, що ще можуть забрати в мене на шостий день мого персонального пекла в Пісках? – риторично запитує солдат. – Тіла тих, хто був мені дорожчий за рідню, тепер валяються під спекотним сонцем у роздовбаних 152 мм калібром окопах… 6500 снарядів на одне село менше ніж за добу. Таких діб, повторюю, вже шість, і в голові не вкладається, як у цьому шквалі ворожого вогню все ще хтось залишається живим із мого мотопіхотного батальйону.
Ні, я не скиглю. Але з нашого боку «працює» у відповідь лише два міномети – 82-й та 120-й. Інколи просинається і «чхають» у бік Донецька два стволи артилерії. Тобто ми майже не відповідаємо на вогневий шквал зі сходу. Контрбатарейні дії з нашого боку геть відсутні, тим-то ворог без будь-яких проблем для себе методично «кладе» снаряди в наші окопи, розбиває дуже міцні, бетонні позиції за десятки хвилин, без паузи та мінімального відпочинку продавлюючи нашу лінію оборони.
Позавчора вона зламалась, і полились рікою «двохсоті»/«трьохсоті». Не публікуватиму ніякої статистики, бо це в нашій країні заборонено, але ви навіть не уявляєте кількості наших втрат.
Це м’ясорубка, де наш батальйон просто тілами особового складу стримує навалу. Майже тиждень чекаємо хоч якоїсь підмоги, яка би змусила ворожу арту замовкнути хоч на короткий час. А то нас безкарно випалюють усім, чим багата російська воєнна машина, – сьогодні працювала й авіація.
Я пишаюся командирами батальйону, які залишаються з нами. Комбат – з нами, командири рот – також, хоча й контужені. Легкі «трьохсоті», перев’язавши рани, повертаються через пару годин на позиції, якщо можна так назвати ці бездонні вирви на місці наших окопів.
Так, триває війна. Але без контрбатарейної боротьби вона перетворюється на безглузду м’ясорубку, де перемелюється за день шалена кількість нашої піхоти. Ось така вона, гола правда.
Звісно, автори допис писали не для того, щоби сіяти паніку за принципом «усе пропало». Вони лише хотіли донести до нас те, що бачать на власні очі на лінії вогню, яке нерідко відрізняється від офіційних зведень із фронту. Тут головне – розуміти, що стояти над безоднею ще не означає падати в неї. Стояти можна довго. Але все ж варто вчасно спохопитися й ухвалити оптимальні рішення. А насамперед, як пише той самий волонтер Касьянов, «прикрутити фонтан дешевого оптимізму» й перевести економіку на воєнні рейки, переформатувати оборонну стратегію з політичної домінанти – утримування територій за всяку ціну на військову – у різний спосіб, постійно маневруючи, перемелювати живу силу й техніку ворога, доки його сила не вичахне, робити ставку на талановитих офіцерів і генералів – їх призначати командирами бригад і тактичних відтинків, а не на бездарів, які лише намагаються вислужитись. А головне – мужньо дивитися в очі правді, якою б жорстокою вона не була, бо лише це допоможе зробити правильні кроки й відійти від тієї прірви.
