5 грудня 1991-го під куполом Верховної Ради склав присягу перший демократично обраний Президент України Леонід Кравчук.

Його підтримка була безпрецедентною. Він переміг у першому турі, отримавши понад 60% голосів – це рекорд, який поки не повторив жоден його наступник.

Віднині наша доля в наших руках. Ми маємо будувати свою державу, зі своєю армією, СБУ, державу демократичну, правову, цивілізовану і багату. І ми це зробимо!
– сказав Кравчук.

Самостійне життя в молодій державі починалося геть не безхмарно. Прогнозовано, зупинилися держпідприємства, чиїми клієнтами були інші країни СРСР. Почала квітнути корупція.

Зубожілі українці перестали платити за електроенергію і по всій країні почалися відключення світла, а згодом настала інфляція. Вимагаючи стабільності, люди вийшли на вулиці. Масові страйки бюджетників почалися саме за Кравчука.

Зайшовши на Банкову як народний улюбленець, перший Президент покинув її, навіть не дотягнувши до кінця п'ятирічного терміну. Та що таки робить Кравчука особливим – це мирність, з якою він передав владу.

Я знав одне: не можна бути при владі силою, якщо народ тебе не хоче,
– сказав Кравчук згодом в одному з інтерв'ю.

Коли з низів висловили незадоволення – він поступився. І його каденція чи не єдина, яка обійшлася без скандалів із журналістами.

Не було ні політичних в'язнів, ні утисків – через цю ж здавалось би хитру толерантність навіть комуністи без труднощів повернулися в політичне життя, хоча після розпаду Союзу їх офіційно заборонили.

Поки в Польщі, Угорщині, Чехії та країнах Балтії семимильними кроками проходили реформи – за Кравчука в Україні вони навіть не починались. Майстер бігати між краплями дощу надійно укріпив українську незалежність. А от зробити незалежність початком історії успіху – це завдання він, схоже, залишив наступникам.