Буквально за рік окупований Росією Крим перетворився на напічкану зброєю територію, де панують беззаконня і репресії. 13 березня кореспондентку Центру журналістських розслідувань Наталію Кокоріну кілька годин допитували в ФСБ, а в батьків її колеги Анни Андрієвської влаштували обшук. Це чергове нагадування: на Кримському півострові людям, які не підтримують офіційну версію про кримський рай, загрожує реальна небезпека. Чи здатна захистити їх Україна?
Один з міфів кремлівської пропаганди – про те, що Росія прийняла півострів до свого складу без жодного пострілу і не проливши ані краплі крові. Така собі лагідна Кримська весна – навіть після зізнання про проведення заздалегідь спланованої армійської спецоперації.
Як заявив президент РФ Владімір Путін, «нам говорят о какой-то интервенции, агрессии. Странно это слышать. Что-то не припомню из истории ни одного случая, чтобы интервенция проходила без единого выстрела и без человеческих жертв».
Однак насправді і постріли, і кров були. Зараз можна говорити щонайменше про чотири вбивства вже у перші тижні окупації. Про долю ще кількох десятків громадян України, які зникли безвісти, досі нічого не відомо.
Мартиролог відкриває звіряче убивство Решата Амєтова, сміливця-одинака, який 3 березня мовчазним пікетом протестував проти окупації Криму перед захопленою будівлею Ради міністрів автономії. 15 березня його тіло зі слідами жахливих тортур знайшли у Білогірському районі півострова. Смерть настала від удару в око гострим предметом.
Рефат Амєтов, брат загиблого, каже: «Он не был политическим никаким деятелем. По-видимому, его пытали до тех пор, пока он не умер».
18 березня російські військові за спинами самооборонців Аксьонова та російських козачків штурмували фотограметричний центр ЗСУ у Сімферополі. У перестрілці загинув прапорщик Сергій Кокурін. Коментуючи це вбивство, самопроголошена прокурорка Криму провела аналогію із пострілами снайперів на Майдані, що цілили у «мирних» беркутівців.
Майора ВМС України Станіслава Карачевського російський сержант застрелив просто у гуртожитку, де мешкали сім’ї українських військових з 10-ї Сакської бригади морської авіації, яку блокували озброєні зелені чоловічки.
«Почему так гибнут люди в мирное время? – запитує Ольга Карачевська, дружина загиблого. – Почему по улицам ходят люди с оружием, если мирное время?»
20 квітня загинув 16-річний рівнянин Марк Іванюк, що вчився у Чорноморському районі. Як наполягають рідні, його забили до смерті місцеві міліціонери – можливо, за те, що розмовляв українською мовою, коли повертався з другом після дискотеки.
«Каже, йшли тихо, був туман, назустріч міліціонери на красній шестьорці, – переповідає спогади його друга матір загиблого Тетяна Іванюк. – Після того я нічого не помню. Я проснувся від того, що всі кричать. Стать на ноги я не зміг, каже. І в Марка була побита голова. Марк лежав у калюжі крові».
Результати розслідування кримських правоохоронців показали, що смерть Марка настала внаслідок ДТП. Тому в серпні кримінальну справу вони закрили, про що навіть не повідомили рідних.
Зупинено й розслідування найрезонанснішого вбивства часів анексії – Решата Амєтова. І це попри те, що російські слідчі навіть встановили, хто викрадав жертву, стверджує брат убитого. «Следствие приостановлено ввиду того, что оно не может найти убийц», – каже Рефат Амєтов.
Російського сержанта Зайцева почали судити за убивство українського майора Карачевського лише через рік після скоєння злочину. За свідченнями Кримської польової місії з прав людини, увесь цей час підсудний спокійно ніс службу.
За рік, що минув після убивств чотирьох громадян України, російська влада, яка контролює анексовану територію, не покарала жодного винного. Та найгірше, що недалеко від окупантів пішла й влада українська.
Українські можновладці, які цілий рік старанно уникали публічних заяв та дій щодо деокупації півострова, відкладаючи цей процес на світле майбутнє, останніми тижнями різко змінили свою риторику і заговорили про необхідність рішуче захищати права людини у Криму.
Петро Порошенко, президент України: «Ми маємо захищати кожного українця, який підпадає під тортури російських спецслужб. Кримського татарина, українського активіста, священика. І це є перший пріоритет, який я поставив і МЗС, і уряду, і спецслужбам».
Та чи здатна сьогодні Україна захистити когось у Криму? Чи бодай гарантувати ґрунтовне розслідування уже скоєних тяжких злочинів проти своїх громадян на окупованій території?
Як з’ясувало «Слідство.інфо», робити це фактично нікому. За рік на материковій Україні так і не відтворено систему правоохоронних органів, що існували на півострові і могли б реєструвати та вести розслідування злочинів, скоєних проти українців у Криму. Харків’янина Василя Синчука призначили прокурором АРК ще півроку тому. Та реально орган почав працювати лише в останній місяць.
За словами Синчука, «Ми фіксуєм і вносим дані, факти і події, які вчиняються на території для того, щоб, коли Крим стане і наша влада буде там поновлена, тих людей притягати до відповідальності».
При цьому Головне управління СБУ в Криму, каже прокурор, розташувалося у Запоріжжі, а главк МВС півострова відтворити взагалі забули. За словами Василя Синчука, цього року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесли дані про 19 злочинів проти прав громадян та держави у Криму. Про їхній хід нічого не відомо. Так само, як і про розслідування убивства Решата Амєтова, дані про яке в ЄРДР внесли на сьомий місяць після скоєння злочину.
– Кримінальне провадження спрямовано до Генеральної прокуратури для визначення підслідності.
– І на сьогодні нічого не відомо?
– Підслідність цих злочинів за МВС України. На превеликий жаль, не знаю з яких причин, главку МВС по Криму немає.
Центр журналістських розслідувань звернувся до міністерства внутрішніх справ із запитом на інформацію щодо кількості, переліку та стану розслідування кримінальних проваджень за фактами убивства та зникнення громадян України на території окупованого Криму. На жаль, на момент підготовки програми відповідь ми не отримали, як і можливості провести інтерв’ю з компетентним посадовцем відомства.
Між тим, саме органи МВС розслідують провадження, що відкрито за заявами родичів зниклих кримських активістів. Так, приміром, розслідування викрадення активістів Тимура Шаймарданова та Сейрана Зінедінова ведуть слідчі… районних відділів міліції Херсонської області.
Матір зниклого активіста Лариса Шаймарданова каже: «Потом мы добились всё-таки того, чтобы эти дела объединили, и они сейчас находятся в Херсоне. Мы прекрасно понимаем и отдаём себе отчёт в том, что Крым, граница, наши следователи туда не могут попасть, но хотя бы то, что можно было узнать здесь, то, на что мы указывали – всё оно осталось без ответа».
Тимур Шаймарданов та його друзі у перші дні окупації захищали від штурмів українські військові частини та учасників проукраїнських акцій перед так званим референдумом.
На відео від 26 травня 2014 року він каже: «Мы дежурили возле КПП две ночи, а с утра решили организовать круглосуточное дежурство, получается, чтобы российские военные не блокировали часть. Самооборону спровоцировали плакаты с призывами остановить вторжение иностранных войск, остановить Путина».
Згодом Тимур створив культурологічну організацію «Український дім», до якої увійшли кілька десятків кримчан. У травні один за одним зникли троє її активістів. Російські слідчі відкрили кримінальні справи, оголосили Шаймарданова та Зінедінова у розшук, однак вели розслідування якось дивно, каже сестра Тимура.
«Я вообще думаю, что они не поиском занимались, а сбором каких-то доказательств. Вопросы в плане, читал ли он Коран, умеет ли человек разбирать-собирать какое-то оружие. А может, он работал с СБУ?»
Не менше претензій у родичів Тимура до українських правоохоронців, які не зреагували на прохання запеленгувати телефон зниклого, який ще вмикався два дні, за відписки, відсутність слідчих дій. Та найбільше – за втрачену надію, яку подали звісткою про можливий обмін викраденого сина.
Лариса Шаймарданова згадує: «Наталья Константиновна Попович. Это представитель президента. Она позвонила радостная, возбуждённая и сказала: «Лариса Александровна, у меня есть для Вас очень приятная новость. Завтра Вашего сына будут обменивать во второй половине дня». У нас машина была, можно сказать, заведённая. Нигде-никак-ничего, потом она ничего мне не ответила, не обещала, перестала отвечать на мои звонки».
Загадок у цій справі багато. Ще влітку, розслідуючи обставини зникнення Тимура та Сейрана, ми виявили, що фінансову підтримку організації проукраїнських активістів обіцяв батько самозваного кримського віце-прем’єра Рустама Теміргалієва – лідера громади казанських татар у Криму.
Про це нам розповіла кримська активістка, яка попросила закрити їй обличчя: «Пообещали содействие. Содействие со стороны семьи Темиргалиевых. Что, во-первых, нам не будут чинить препятствий в регистрации и в дальнейшей работе. Болле того, вопрос безопасности тоже буждет решён».
Тож версія, що Тимур та Сейран були жертвою якоїсь розробки спецслужб, теж має право на життя. Той, хто зникав на півострові серед білого дня, з часом часто виявлявся бранцем ФСБ у Криму, а то й знаходився одразу у Лефортово.
Жах ситуації ще й в тому, що повного офіційного переліку зниклих та викрадених у Криму громадян України на сьогодні не існує. Підсумовуючи дані з неофіційних джерел, можемо говорити про щонайменше півсотні людей. Кримська польова місія з прав людини каже про десятьох. Мустафа Джемілєв заявляє про 18 зниклих лише серед кримських татар. Російські правозахисники повідомляють, що в місцях позбавлення волі утримують близько 40 громадян України, яких затримали у Криму. Фактично ці люди опинилися у становищі льотчиці Надії Савченко та режисера Олега Сенцова, тільки про них… банально забули.
/Кримський Центр журналістських розслідувань для проекту «Слідство.Інфо»