Люди все частіше питають, коли російська війна проти України закінчиться? Відповідь на ці питання здебільшого залежить від України, а також від ЄС, США, Великобританії та інших демократій світу. 

На думку колишнього словацького політика, президент Центру європейських досліджень Вілфріда Мартенса Мікулаш Дзурінда в Москві вважали, що ядерне стримування між РФ та Заходом рівносильне, а отже, не є проблемою. Також російські чиновники побачили, що з воєнного погляду Європа поступово зникає зі світової карти. Росія бачила, що Америка втрачає вплив, а Китай, навпаки, підйомі. 

Простіше кажучи, повага Кремля до Заходу врешті-решт впала, а до ЄС зокрема взагалі випарувалося. Військові події в Україні свідчать, що ми прямуємо до замороженого конфлікту безпрецедентного розміру з наслідками, які будуть великим тягарем, – пише Дзурінда.

Екс-прем’єр Словаччини згадує, як нещодавно слухав розповідь одного з найвпливовіших європейських політологів про те, що на Україну чекає доля Кореї. Вона фактично буде поділена на дві країни з дуже різними долями. Автор погоджується, що такий сценарій з теорії Чорного лебедя легко уявити.

Особливо знаючи про те, як довго існує невизнана «республіка» у молдавському Придністров’ї, як Росія відірвала від Грузії Абхазію та Південну Осетію та як швидко вона анексувала Крим. Майже півстоліття Європа не може вирішити проблему Кіпру (при цьому Туреччина – країна-член НАТО та кандидат на вступ до ЄС). Але чи можна щось зробити, щоб не допустити появи «Чорного лебедя» в Україні?

Дзурінда пише, що Заходу потрібно відновити той авторитет і повагу, якими він мав час Холодної війни. Однак цього разу різниця в тому, що ключову роль у захисті демократії в Європі та Україні як невід’ємній частині континенту має відігравати ЄС у тісній співпраці з Великобританією та США.

Простіше кажучи, якщо ми хочемо відвернути «кореїзацію» України, якщо ми хочемо повернути певною мірою здоровий глузд до Кремля, тоді ЄС має почати будувати ефективне військове стримування. Часи декларацій, глобальних стратегій чи стратегічних компасів минули. Або ми починаємо будувати європейські Збройні сили з ефективними можливостями діяти, або банда Путіна та його «послідовники» ще роками чи десятиліттями обиратимуть, яке українське місто розбомбити наступним. А ми в Європі і далі заспокоюватимемо себе, що катастрофа відбувається лише в Україні, сподіваючись, що стаття 5 НАТО – це не паперовий тигр, – пише колишній глава уряду Словаччини.

«Європейські реалісти» стверджуватимуть, що збільшення військової сили не обов’язково зупинить чи утримає Путіна. Також цілком очевидно, що позиція європейських лідерів на переговорах буде зовсім іншою, якщо вона буде підкріплена не лише мішками з грошима, а й компетентною та сильною армією у бойовій готовності.

США будуть повністю зайняті Індо-Тихоокеанським регіоном, а також питаннями Ірану та КНДР. І всі будуть вдячні, якщо Вашингтон зможе вирішити ці дзвінки самостійно. Але коли йдеться про виклики в Європі, саме європейці мають їх самостійно вирішувати. Не просто змоделювати розвиток подій в Україні, коли розпочнеться нарощування європейської військової сили. Однак краще «нехай займаються солдати».

Водночас політики мають ухвалити рішучі, принципові, відповідальні та далекоглядні рішення. Можливо комусь не подобається ця ідея. Але якщо її відкинути, то треба негайно відповісти на запитання: яка альтернатива цьому? Що залишається Україні та жителям ЄС, якщо нинішня беззахисність продовжиться?

Звичайно, від політичних лідерів чекають на вміння добре говорити. Але сьогодні цього недостатньо. Вони також мають бути здатними рішуче діяти. Першим кроком Європи до здатності себе захистити могло б стати рішення Франції дозволити Німеччині отримати доступ до своєї «ядерної валізки». А Німеччина, у свою чергу, могла б витратити 50 мільярдів євро або половину суми збільшення річного оборонного бюджету на створення Збройних сил Європи.