В Україні без корупції не народишся, без корупції не поховають…

Цей вірус вразив усе суспільне життя. Від побутової корупції люди потерпають не менше ніж від політичної. Кожен з нас від народження до проводів в останній шлях стикається з цим ганебним явищем. А подекуди – ми самі вганяємо себе в це коло.

На кожній сходинці нашого життя сидять корупціонери, і саме ми забезпечуємо їх існування. Чому? Бо на одній із сходинок корупціонерами є ми самі. Корупційне коло створене пересічними громадянами, де одні беруть, будучи бідними, а інші дають, будучи бідними. І як тут не згадати жартівливе народне прислів’я: «Чому бідний? — Бо дурний. — А чому дурний? — Бо бідний».

Отже «пройдемося» по «сходинках» життя.

Народження дитини. Молоді батьки хочуть для свого первістка всього найкращого і готові для цього на невиправдані жертви та подаяння. Такою поведінкою не можуть не скористатися працівники пологових будинків, які отримують копієчну зарплатню. А отже, лікарю у жіночій консультації слід регулярно платити данину (інакше не назвати), а за це він випише тобі непотрібні вітаміни, з продажу яких буде мати свій процент. Потім майбутні батьки самі обирають і домовляються із акушером та анестезіологом (!!), звісно за це сплачуючи їм аванс, який зобов’язує лікарів виконувати клятву Гіппократа щодо свого замовника у час, коли замовник буде готовий. А що інакше? Інакше в пологовому будинку у потрібний час може не знайтися лікаря взагалі. Потім няньки та медсестри, які не годуватимуть та не приноситимуть матері дитину без вдячності, яку слід демонстративно кожного разу класти в кишеню на білому халаті (напевно її спеціально пришивають для цього). А виписуючись з пологового будинку отримуєш нав’язливий сервіс із фото сесією, кульками та музикою. За це треба заплатити. Якщо відмовляєшся – також заплатити, бо люди ж старалися.

Далі дитяча поліклініка. Стаєш на облік – сплати у благодійний фонд. Прийшов лікар — ну треба ж щось дати, щоб був більш чуйним. Як час робити щеплення — так закінчується саме та вакцина, що потрібна тут і зараз. Але у лікаря є можливість дістати необхідну вакцину, але ж ви розумієте, що не даром.

Дитячий садок. Два слова — «місць немає». Звичайно, щось можна зробити, піти, так би мовити, назустріч. А потім — здаємо на олівці, на рушники, на вікна тощо. Про день народження вихователів не забувати, на День вчителя без подарунка не приходити. Ну і зрозуміло, що вихователька, отримуючи мізерну платню, буде більш чуйною до дитини.

Школа. Та сама картина: «місць немає», «кращий клас», «додаткові заняття», «на потреби батьківської ради», «день учителя»… Аби вчитель був уважнішим до дитини, його постійно треба стимулювати — вважають деякі батьки. Вчителі ж, не отримуючи таких стимулів від інших батьків, стають упередженими до їх дітей. Треба ж різні оцінки ставити, а як поставити низьку оцінку дитині, чиї батьки роками допомагають матеріально. Доводиться ставити гірші оцінки дітям, які вчаться краще. Парадокс.

Вступ до вузу. Вступити на бюджет, не сплативши наперед суму п’ятирічного навчання на контракті — мрія, а не реальність у нашій країні. Треба тільки знайти, кому. Це головна роль батьків абітурієнта. А потім щасливий абітурієнт із своїми батьками п’ять років утримує родину декана.

Якщо ж ти вирішив залишитися у вузі після навчання для отримання наукового ступеня, то будь готовий до утримання родини наукового керівника протягом навчання. А ще треба кандидатські іспити здати, а підготовка до захисту і оформлення документів після захисту — спеціально навчені люди підставлять тобі плече або підніжку — вибирати тобі.

Пошук роботи. В нашій країні рекрутингові кампанії — це виманювання грошей і не більше. На роботу беруть за знайомствами. Добрим знайомим слід віддячити. Сходження кар’єрними сходами також супроводжується корупційними проявами, бо за просування на нову посаду або збільшення окладу вимагає відповідних відкатів. Як не дивно такий механізм застосовується навіть у приватних фірмах. А здібності та інші якості для кар’єри є другорядними.

При виході   на пенсію майбутній пенсіонер має обійти всіх роботодавців у пошуках інформації про заробітну плату, де за прискорення отримання довідки слід «віддячити». А потім працівника пенсійного фонду слід зацікавити в тому, аби він розрахував майбутню пенсію у найбільш прийнятному для майбутнього пенсіонера вигляді.

Але, як бачимо, у багатьох випадках, ініціатором мздоїмства є сама людина, тому в цьому колі ми варимося не лише як жертви — а подекуди і як співучасники (організатори, підбурювачі, пособники), і ми це розуміємо. Бо ж у нас є і добрі знайомі (ми називаємо це зв’язками, якими можемо поділитися), бо ми хочемо кращого для своїх дітей у дитсадках/школах/вузах. Нарешті, «бо так всі роблять», «так прийнято», «інакше незручно якось», «треба ж віддячити».І нарештінаприкінці життя слід самій людині завчасно або його родичам по факту подбати про поховання, бо на кладовищі, як і колись в дитячому садку, також «місць нема».

Що ми з того маємо? На кожному кроці, йдучи із хати, ми стикаємося із корупцією. Побутова корупція, гірше за політичну, засіла в нашій свідомості, бо ми їй не противимося — ми їй потакаємо.

Що робити? Борітеся — поборете. Не будете давати — не будуть заглядати вам в кишеню. Лікаря і вчителя треба поважати і не принижувати подачками, аби потім не жалітися на низький медичний та педагогічний сервіс. Не будете брати — не дасте вірусу корупції поширюватися. Це замкнене коло може розрубити лише народ самотужки. Влада тут — не помічник.

Цю хворобу нашої свідомості, коли принцип «не підмажеш — не поїдеш» сприймають за нормальну модель людських відносин, можна подолати тільки вольовим і принциповим рішенням кожного з нас. І це рішення не можна відкладати — далі так жити просто неможна.

Михайло Рябець, заслужений юрист України, Голова Ради ГО “Україна без корупції”.

джерело: coruption.net